Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— Звідки це?

— А ти як думаєш? — дещо грубо відізвався Тимур. Він боявся її дотиків, бо вони дарували йому примарну надію на нездійсненне. — Як ви з Олегом почали зустрічатись?

— Що? — його питання, ніби кувалдою огріло її по голові. Звісно, він чув про неї та Олега. Вона почувалась зрадницею, яка проміняла його на кращого друга. Хіба їхнє юнацьке кохання накладало якісь обов’язки у дорослому житті? Чи вона почувалась винною через те, що жила як всі, доки він несправедливо страждав у в’язниці?

— Ну, мені цікаво, як ви зійшлись після всього, що сталось? — Тимур відвернувся від неї, було надто важко говорити про її чоловіка. Тим більше Олег ніколи йому не подобався. Ще в дитинстві Тимур відчував, що з його другом щось не так, але не знав, як це пояснити.

— Мені було дев’ятнадцять і я приїхала до батьків на канікули. Вдома було справжнє пекло, якщо вони не сварились між собою, то одразу згадували, що я – найбільше їхнє розчарування. Олег теж тікав на прогулянки, аби не проводити час з сім’єю. Так ми й зустрілись знов.

— І ти закохалась? — він не хотів чути відповіді. Тимур протягнув їй одну зі своїх футболок і відвернувся.

— Не те щоб закохалась. Але створивши власну родину ми нарешті втекли від батьків. Вони схвалили наш союз і ми зрозуміли, що це єдиний шанс стати самостійними якнайшвидше. — Дана дивувалась з якою легкістю розповідала про ті часи. Вона зняла мокрий одяг і вдягла футболку Тимура, яка виявилась надто великою і походила скоріше на мішкувату сукню.

— Навіщо ти прийшла? Минулого разу ти втекла від мене, як від якогось психопата. — Тимур майже не дивився на неї. Йому вистачало розчарувань в житті й він не бажав знову обпектись, даючи волю мріям, яким не судилось збутись.

— Хтось намагається помститись мені за Мишка. — глухо відповіла Дана.

— Тобі? — Тимур виглядав спокійним та серйозним, але всередині його розривав на шматки ураган, яким він не міг керувати. Він знищив би кожного, хто завдає їй болю.

Тимур заварював чай і уважно слухав про все, що сталось з Даною за останній час. Він ледь не розбив чашку, коли історія дійшла до подій на дорозі та пістолета, яким злочинець погрожував своїй жертві. Вона згадала про все: і про здогадки Андрія, і про експертизу, і про найважче – розповідь Василя Михайловича.

Дана почувалась, наче на сповіді. Було несамовито легко ділитись з Тимуром усім, що приходило в голову. Вона розповіла про всі свої підозри та навіть про брудні черевики Олега й те, як вони могли бути пов’язані зі смертю Володі. Тимур лише одного разу перебив її, мовивши:

— Я не вірю, що так і не встиг побачитись з ним. Мабуть, мені треба злитись на Володю, але ми всі були лише дітьми. Це була не його провина, що мене посадили. Яким він виріс?

Дана вперше зрозуміла, що Тимур ніколи не побачить Володю дорослим. Їхня дитяча дружба давно обірвалась і от тепер один із них зник назавжди. Туга охопила її серце і Дана прийнялась розповідати Тимуру про покійного друга. Вона обережно редагувала всі неприємні деталі, пов’язані з залежністю Володі. Дані хотілось, щоб у серці Тимура зберігся хороший образ друга – такий, яким він мав би бути, якби багато років тому його не змусили приховати правду і нести важкий тягар.

Дощ не вщухав і Дана замислено дивилась у вікно по якому потоками лилась вода. Раз за разом грім виривав її з власних думок і тоді вона нишком поглядала на Тимура, котрий теж подумки літав десь далеко. Вона милувалась його зморшками, що підкреслювали глибину очей і пестила поглядом вуста, які часто снились юній дівчині після їхнього першого поцілунку. Вона шкодувала про власне заміжжя, бо ніколи не відчувала до Олега навіть крихту того, що зараз розпалював в її душі Тимур.

В будинку майже не залишилось меблів. У великій кімнаті стояло старе ліжко з металевим узголів’ям і вузька шафа. Тимур запропонував їй залишитись на ніч, аби не повертатись додому у зливу. Він вирішив зайняти місце на підлозі, йому здавалось це більш доречним, аніж ділити ліжко з тією, до кого він не міг навіть торкнутись. Однак Дана одразу почала сперечатись:

— Нічого страшного. Ми можемо разом поміститись – ліжко величезне. Я не дозволю тобі спати на підлозі!

— Добре, я не маю снаги сперечатись. — Тимур ліг поруч і одразу зненавидів себе за дурість. Він чув її розмірене дихання, а в повітрі літав аромат парфумів з жасмином. Для нього це було гірше за тортури: знати, що вона поруч, відчувати її аромат і пам’ятати – це чужа дружина. І як би сильно він не зневажав Олега, перетнути невидимий кордон не дозволяла совість. Та й Дана навряд чи мріє покохати колишнього в’язня. Того, хто досі спить з одним відкритим оком.

— Що ти думаєш про все це? — запитала вона, повертаючись до своєї розповіді.

— Нам треба дізнатись правду. Якщо ти погодишся, я хотів би допомогти.

— Звісно, погоджусь! Мені потрібен хтось, з ким можна чесно поговорити. Інакше я скоро зійду з розуму. — Дана відчувала з якою надлюдською швидкістю б’ється її серце. Вона гадала, що виною тому спогади про переслідувача і їхнє з Андрієм розслідування. Та насправді причиною цього, як і раніше, був Тимур.

— Ти була щаслива хоч день, після смерті Мишка? — не очікувано для себе випалив Тимур.

— Жодного дня. — чесно зізналась Дана.