Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 12. Одна чашка
— Такими темпами я по відпустці всю зарплатню стоматологу віддам, — скиглив Тиміш, човгаючи за мною до кафе по гарячий шоколад.
У цілому його скиглення були виправдані, бо ж то було вже четверте кафе і четвертий гарячий шоколад. Але хто сказав, що шлях джедая буде легким?
— Щоб зварити ідеальний гарячий шоколад, треба знати, як він смакує, — менторським тоном мовила я. — А щоб дізнатися, як смакує ідеальний гарячий шоколад, треба скуштувати багато поганого й посереднього гарячого шоколаду. Ти маєш навчитися відчувати різницю між ними, щоб згодом на практиці коригувати рецепт, підлаштовуючи під власні вподобання.
Я зайшла в кафе перша. Відчинила двері й притримала їх для Тимоша, далі віщуючи про уроки, які можна було б винести з попередніх трьох порцій.
— Перший напій смакував як…
— Земля? — запропонував Тиміш.
— Навіть та смачніша, — похитала головою я.
— Що ж, другий видався пристойним.
— Не жахливим, але надміру солодким. І, можливо, проблема не в кількості цукру, а в шоколаді.
— Гадаєш, неякісний? — Тиміш обирав вільний столик.
— Гадаю, відсутній. — Я йшла за ним назирці. — Вони могли змішати какао з розчинною кавою.
— Ве-е! — скривився ненависник розчинної кави.
— І залити це окропом, перш ніж влити в молоко, — кивнула я.
Ми присіли на сірий диванчик, що стояв напівколом під вікном. Шибки були вкрити морозними візерунками, та через них все одно було видно, як впевнено й безтурботно катаються лижники й сноубордисти червоної траси.
— А як щодо третього напою? — Тиміш підставив руку до щілини та, упевнившись, що протягу нема, вмостився навпроти мене.
— А це ти мені скажи! — заохотила я.
Тиміш склав руки перед собою, відзеркалюючи мою позу.
— Гм-м. Мені нагадало бодягу зі шкільної їдальні. Ту, шо нам на обід давали. Пам'ятаєш?
— Я віддавала свою порцію сусідові по парті в обмін на його ватрушку.
— Можливо, той напій варили на воді, а не молоці. Чи просто розводили покупний порошок водою.
— Що більш ймовірно, — погодилась я.
— Але як за такої умови напій вийшов густим?
— Крохмаль. І ми його теж використовуватимемо. Але в міру. Я навчу тебе розводити його в молоці так, щоб не було грудочок.
— З цього випливає наступне питання, — звів вказівний палець Тиміш. — У нас піст. Ачей саме тому більшість не використовує молоко? Щоб не тільки туристи могли пити.
— Піст — це не виправдання для халтурного шоколаду, — похитала головою я. — Коров'яче молоко можна замінити будь-яким рослинним. Як хочеш, можемо самі зробити вівсяне. Тоді й крохмаль не знадобиться.
— А ти колись таке робила?
— Я бідна студентка — авжеж я робила!
— Чудово! — сплеснув по столу Тиміш. — Тоді зробимо. А тепер, з вашого дозволу… — І драпанув до вбиральні.
Офіціант підійшов за хвилину. Повідомив, що інгредієнтів у них стане тільки на одну порцію гарячого шоколаду, тому до неї я попросила принести дві ложки.
І щойно офіціант пішов, мій телефон дзенькнув. Я відкрила повідомлення від мами. Вони з Михайлом гуляли парком (Перемоги [1], як зазначила мама).
На світлині вона широко всміхається, а вуси Михайла прикрашають сніжинки. Позаду них каток, а людей небагато.
Я надрукувала відповідь: запитала, чи катались вони.
Так, катались. Михайло впав разів зо десять.
Я порадила їм гель, яким Тиміш мазав мене вчора.
Без уточнень, що ним Тиміш мазав мене вчора.
Зайва інформація — дієвий гель.
Дзинь-дзинь-дзинь!
Ще одна серія знімків. Цього разу — лазурного моря. Мама в жовтому пуховику на узбережжі. Широко розвела руки й ноги — зірочка моя!
Я усміхнулась, поставила цьому повідомленню сердечко.
Дзинь-дзинь-дзинь!
Кілька десятків світлин котика, якого припорошило снігом, але він все одно продовжував лежати буханочкою на одній з балок причалу.
«Це ти, коли тобі ліньки вилазити з ванни», — відписалась я.
Дзинь-дзинь!
Третього «дзинь» не було, але я вже тицьнула «відповісти» і заціпеніла. Цього разу повідомлення було від Тоні. Надіслане секунду тому і вже прочитане мною. Отже, сказати, що я його не помітила, не вийде.
Трясця.
— Замовила? — Тиміш повернувся й сів на протилежний край диванчика.
Я перевела погляд на нього, і він нараз завважив неладне.
— Офіціант нахамив?
— Ні, це Тоня. Не нахамила, я маю на увазі. Це її повідомлення, — я махнула на смартфон. — Воно… Вона питає, чи буду я на весіллі… ем, з кимось. Їй потрібно знати точну кількість гостей.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.