Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Я відчув полегкість, що Філемон не змусив її розповісти правду, а якби припустити, що він таки змусив, я знаю: днів десять він, щоправда, не забуватиме, в чому призналася Бавкіда, але ж він завдав їй страждань, як, власне, і слід, або принаймні йому здаватиметься, ніби він завдав їй страждань, тож потім він візьме й вибачиться перед Бавкідою. Я не знав ще жодної жінки, яка б не чекала вибачень після того, як була з іншим чоловіком, і вона навіть домагалася їх, тобто моїх вибачень, щоб майбутнє не стояло нам на дорозі. Яке майбутнє? Філемона й Бавкіди. А яке ще може бути? Отож. Чом би не випити шампанського? Живемо тільки раз. Навіщо ощадити? Вона навряд чи впізнає його, свого Філемона, він має свободу настрою, еге ж, мало не страхітливу, а до цього й щастя на словах, які змушують її щиро сміятися, це ласкавість завойовника, тепер він і сам помічає, що вона приглядається, коли він говорить, розгублена, наче дівчинка, в ореолі величі цього єдино можливого чоловіка. Звести під час розмови все до гри, поки трощать омарів панцер, — він здатний на таке. Тільки потай він інколи лякається, коли бачить, як сама Бавкіда, навіть не вдаючись до лицемірства, забуває свого невидного данця, якому вони так багато завдячують. Кельнер у фраку, що стає чортом, коли клієнт внутрішньо роздвоюється, схиляється перед його примхою і квапиться принести ще одного лимона. Навіть місяць сходить, мов замовлений, і то не абиякий, а місяць уповні. Бавкіда щаслива, почувається захищеною. Філемон уперше наважується не схвалити відкорковану пляшку одуреним кивком, а відмовитися від неї, і то навіть без докладних пояснень, які ні до чого не доводять і, як відомо, лише призводять до гнівної сварки, сцени, яка закінчується тим, що після другого або третього ковтка на пробу клієнт поступається й іронічно-великодушно киває головою; ні, вперше досить німого погляду, наморщеного чола, короткого побіжного сміху, який ні на мить не уриває розмови Філемона з Бавкідою, і запорошена пляшка зникає в руках кельнера в білих рукавичках. Чому жінка, яку кохають, не повинна мати інших чоловіків? Таж це в природі речей. «Тобі подобається?» — запитує він, не надаючи стравам надто великої ваги. Ця гра слів ударила його самого, наче ніж, але Бавкіда, на щастя, не зрозуміла натяку, та й фазан мав неоціненний смак, фазан із помаранчами, а до цього, як уже сказано, ще й місяць уповні й радісне видиво перед очима Філемона, що він живе сам. Якої він думки, запитує вона, й він тепер має куштувати нове вино. А чому сам? Він киває головою, схвалюючи мовчки, і кельнер із грацією відчутної полегкості повільно наповнює келихи бургундським вином. Бавкіда знову торочить про земельні ділянки, а Філемон бачить себе неодруженим парубком у Нью-Йорку. Шкода, що Бавкіда не має апетиту. Чого він там хоче в Нью-Йорку, запитує вона, але він тепер потребує сигари: Ромео і Джульєтта. Запитанням, а що, якби Бавкіда тепер привела на світ дитину, і вже надто цікавим запитанням, чия б то була дитина, Філемон, здається, не переймається, він, хай там як, курить сигару й розводиться, поглядаючи на недалеке озеро, про забруднення наших озер, що становить поважну проблему. Давно вже Філемон не говорив так багато. Під час коньяку, який, звичайно, перестоявши в келишках, трохи вивітрився, він не бачить причини, чому Бавкіда плаче, а коли заплатили за вечерю, — він ще має чекати здачу, — стає зрозуміло, що Філемон і Бавкіда разом повертаються додому...

Я уявляю собі:

Одного дня, після тієї вечері вже збігло багато часу, я їду до Мюнхена, щоб забрати Лілю, чекаю в холі на її багаж — у готелі «Vier Jahreszeiten», — і бачу молодика, який щойно оплатив свій рахунок, за одиничний номер чи подвійний, я не почув, і, звичайно, смішно, що я одразу подумав про данця, дарма що цей молодик не блондин. Я чекаю й читаю газету, щоб лишатися в дійсності. Я розумію, що не знаю, про що йшлося в тих данських листах; тільки щоб стримати Філемона й не дати йому прочитати листів, я яскраво зобразив йому, що могло б бути в тих листах, які він згодом укинув до стічного колодязя на вулиці, наприклад: весняний Копенгаген, професійні успіхи, туга за віскі у ванні, думка про фільм, надія на Мюнхен, готель «Vier Jahreszeiten». Чистісінькі вигадки з мого боку. Факт полягає в тому, що я тепер сиджу в цьому холі, в готелі « Vier Jahreszeiten», і один молодий піжон (чому піжон?) щойно оплатив свій рахунок. Безперечно є данці і з чорним волоссям, я ніколи не знав, чи К’єркеґор був блондин, і так само не знаю, чи цей молодий піжон (нема сумніву, що піжон, якщо глянути на його одяг!) таки данець. А німецька газета в руках, якою він вимахує, не доводить і протилежного: адже всі данці читають німецькою мовою, а тут немає жодної данської газети. Крім того, Ліля, як я розумію, не знає данської мови, тому він повинен розуміти німецьку. З другого боку, кажу я собі, не кожен красень має бути Лілиним коханцем тільки тому, що розуміє німецьку мову. Крім того, бачу, що він не такий статечний, яким намагається видаватися. Те, як він вимахує газетою й ляскає нею по литці, лише свідчить, що він хвилюється. Через мій приїзд? Таж можуть бути й інші причини. І як би він упізнав мене? Він поглянув на мене вже вдруге, але й це може мати іншу причину: кожна людина, на яку ви подивилися, інколи озирається... «Ти вже тут!» — раптом постає переді мною Ліля, готова одразу їхати. Бачу, вона, як і завжди, дуже втомилася від зйомок. Моє запитання, чи вона вже оплатила рахунок, Ліля пускає повз вуха і одразу підступила до свого багажу, а я тим часом склав газету й пересвідчився, що піжон уже зник. Тепер я залюбки поглянув би на його обличчя, але крізь скляні двері він уже вийшов із холу, стоїть на тротуарі й ляскає себе газетою по литці. Знову буде страхітливий фільм, повідомляє Ліля, коли ми сідаємо в машину; я мовчки одягаю рукавички й дивлюся в дзеркало заднього огляду. На жаль, бачу тільки черевики і дві ноги в холошах. Більше нічого. Верхню частину, так би мовити, особисту, відрізано, а підняти дзеркало заднього огляду я не наважуюся. Запускаю мотор і чекаю, неначе він холодний. Чому я не запалив сигарети перед