Читати книгу - "Поза законом, Олена Федорова"

     Новий Рік удався! Раз на якісь віки їх ніхто не турбував. Під ранок, трохи втомившись від метушливої ​​тусовки, вони зловили випадкове таксі, бо замовити в службі цієї ночі було не реально, і поїхали до дівчини.

     Тільки глянувши на кухонний стіл, рясно заставлений найрізноманітнішими салатами і нарізками, Дмитро відчув, як наївся цієї ночі.

      - Дарлінг, я так люблю твоє готування, але зараз я не здатний і крихти втиснути в себе ...

      - Я зараз і не змушую.

    Вони посиділи, ще трохи помріяли і заснули в теплих обіймах. Дівчині було так затишно. Вона на інтуїтивному рівні відчувала, що знайшла саме свого чоловіка. Тому їхній сон був спокійним і по-новорічному – казковим. Вдень їх розбудили месенджери від співробітників та знайомих.

     Поки вони відповідали вітаннями на вітання, поки знову накрили на стіл... Тільки-но посідали, як у двері зателефонували. На порозі стояв Ігор із молоденьким дівчиськом, з яким познайомився цієї ночі в їхньому гуртожитку. Схоже, він таки знайшов свою новорічну казку.

     Знову їм не вдавалося побути наодинці. Але, молоді люди лише крадькома посміхнулися одне одному. Вони знали, що їм уже нікуди поспішати. Вони знайшли одне одного і попереду у них – ціле життя. Дмитро, навіть, уже уявляв собі, як вони з Лолою відзначатимуть ювілеї спільного життя – десять років разом, двадцять, тридцять… сорок… У них буде, мінімум, двоє дітей та багато онуків… І вони зустрінуть разом старість пліч-о-пліч, шановними людьми. Чи це не буде щасливим результатом життя?

     Тому вони й веселилися від душі, відклавши всі турботи на завтра.

     А, завтра настав робочий день, зі своїм неоднозначним після святковим присмаком. На ранок на них чекало п'ять розтинів, з яких померлими були: двоє старих з ближнього села, що погоріли на згарищі, один інвалід, що перепив саморобного алкоголю, приправленого карбідом, один убитий у п'яній бійці і один шибеник.

     - Добре відсвяткували! - похмуро прокоментував телефоном злий прокурор.

    На прийом також прийшла ціла компанія односельців, які раніше тісно дружили між собою. Так тісно, ​​що мало не повбивали на свято.

     - Люди, що ви робите? - намагався волати до їхнього розуму дільничний. - Хіба не можна спокійно пити по домівках? Ні, вам обов'язково треба морди бити одне одному!

     - Так без цього ж нецікаво, Вадимичу! - пояснив Ульяш, уважно розглядаючи надісланий контингент.

     - Лоло Ігорівно, Ви з ними впораєтесь? Може, дати Вам на допомогу Вадима? Бо тут дванадцять чоловік!

     - Дмитре Львовичу, не хвилюйтесь. - Вамим Вам більше знадобиться в морзі, - відповіла Лола.

    На роботі вони продовжували спілкуватися колегіально, вважаючи це правильним. Особисті взаємини не можна було переносити на робочі.

     Коротше, друге січня, пройшло, як завжди, у робочому чаді. Наприкінці дня Дмитро втомлено пішов у душ і після зрозумів, що доїхати до Лоли сьогодні у нього тупо не вистачить сил. Був у них часом такий робітничий екстрим!

     - Сонечко, я так хотів би тебе провести додому, у твою затишну квартирку... Але, чогось я так втомився...

     - Це - з незвички, любий. Все-таки такого лісоповалу у нас не було з минулого року, - згуморила дівчина.

     - Точно! З минулого року. А цьому – лише день! Ну, чи вміє наш народ відпочивати!

    Жарти жартами, хоч і чорними, але прокурор рвав і метав. Погано, що сталося вбивство новорічної ночі. Але, без цього рідкісний Новий Рік обходився. Але добре, що воно було, хоч би, очевидним, з купою свідків.

      Не дуже добрий початок нового року торкнувся і знайомих Дмитра та Лоли…

    Приємна жінка Ліда, відзначала свято у родинному колі, з батьками, дядьками та тітоньками. Звичайно, для неї, жалісливі родичі хотіли привести якогось чоловіка. Але Ліда була категорично налаштована проти. Вона свято вірила, що на неї ось-ось чекає зустріч із чоловіком її мрії! І місцевий баласт їй не потрібен.

    Вони посиділи разом за столом, поспівали новорічні пісні, прогулялися на свіжому повітрі і сім'я повернулася додому. Лідочка, зняла святкове плаття і вдяглася в домашній милий халат. Попила чаю, озброїлася “Тими, що співають у терні” і вирушила до своєї кімнати, попередивши маму, що хоче завтра добре виспатися.

     - Я трохи почитаю, а потім ляжу спати. І ви мене не будіть. Нехай я посплю гарненько.

     Жінка знала, що коли вона добре відпочила уві сні, вона взагалі виглядала молоденькою дівчиною.

     - Спи, спи, любо моя, - відповіла матінка, клопочучись на кухні.

   Ліда зачинила двері і опустилася на ліжко, відчуваючи задоволення від майбутніх пригод головної героїні. Здається, ось - ось, і вона має стати щасливою зі своїм коханим!

   Усі лягли спати. Тихо шелестіли сторінки улюбленої книги. Будинок поринув у тишу. Ліда сама не помітила, як заснула, м'яко впустивши книгу поруч із собою…

    Вранці всі домашні ходили навшпиньки, щоб не розбудити Лідочку. Адже їй завтра йти на роботу на цілий день! Нехай поспить якнайдовше...

  Батько з матір'ю смачно поснідали і сіли дивитись телевізор, попередньо зменшивши звук до мінімального. Захопившись святковими програмами, вони не помітили, як минув обідній час.

     - Напевно, треба, щоб вона поїла? - нерішуче спитала мати.

     - Та хай ще поспить. Якщо вона разок їжу пропустить – не біда. Краще, хай відпочине, – утримав її чоловік.