Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть, пани візитери здивувалися, що правитель здався так легко. Але він дійсно не вбачав користі з охорони «везунчиків». Та й страшенно хотілося спати — і більше нічого. Навряд чи двадцять три каторжники зможуть щось змінити, скажімо, перерізати вночі весь гарнізон та пропустити хумінів. Нісенітниці, абсурд. Не тих боїмося. Навіть смішно.
Талігхіл покликав Харріпа і сказав, що ляже поспати. «На вечерю? — не варто. Мабуть, прокинуся вранці. 1 тобі того ж».
Він роздягнувся й ліг, відчуваючи всім тілом: щось не так: чи то надто жорсткі простирадла, чи то задушно, чи…
(Звідусіль кричали. Це дике багатоголосе волання свідчило, що навколо люди, багато людей. І вони перелякані.
Треба вжити якихось рятівних…
Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником караючим мечем, лаючись та змахуючи руками. Потім нахлинуло щось зовсім уже незвичайне, зовсім не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Словом, не звідси. Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як ширма, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»)
Він здригнувся й розплющив очі, за мить до цього усвідомивши, що знову бачив сон. Не сон, а саме сон.
Над ліжком навис вірний Джергіл, кричав та розмахував руками.
Ніколи його таким не бачив. У чім річ?
З’ясувалося, все дуже просто.
Хуміни прийшли.
Супутником Обхад був задоволений: витривалий, мовчазний, ловить усе на ходу. Мабуть, до його замкнутості тисячний і міг би висунути претензії, оскільки любив побалакати, але зараз все одно було не до розмов. Слава Ув-Дайгрейсові, їм вдалося перетнути Ханх одразу, майже не затримуючись, а могли ж втратити кілька годин!
Двоє вершників мчали трактом, давно випередивши військо Талігхіла й повертаючи на схід, аби піднятися вузькими гірськими стежинами на перевал Анг-Силіб — єдиний зручний для переходу армії супротивника; решта стежок були надто вузькими, звивистими та плутаними.
…Гірська стежина спочатку була широкою та зручною. Ніяких, звичних «прірви — праворуч, бескиди — ліворуч», усе, як слід. Місяць, звичайно, не сонце, але його світло теж допомагає у мандрівках, отож приблизно половину шляху вершники здолали без перешкод. Потім почалися несподіванки.
— Не рухайтеся, — попросив хтось за їхніми спинами, попросив м’яко, неголосно, наче боявся розбудити сплячого. — Зупиніть коней та спіштеся.
Обхад прикро хекнув. Звичайно: нічого дивного, що він про це не подумав, урешті-решт, востаннє в Кріні був давно, як тут пригадаєш… Але Армахог, Армахог — молодець, д-демоне смугастий! Так поспішав, аж забув попередити.
— Тепер кажіть, чому ви тут, — звелів невидимка.
Найвірогідніше, сидять о-он за тим валуном. Але де гарантія, що ще одного-двох десятків спостерігачів немає в інших місцях.
— Для цього, панове, нам зовсім не обов’язково спішуватися, — спокійним, трохи насмішкуватим тоном зауважив Обхад. — Ми б і так сказали.
Він змовк в очікуванні, що зараз накажуть не мудрувати, а відповідати на запитання, але невидимі співрозмовники не опустилися навіть до такого.
— Це ятру? — напівзапитально сказав Джулах найзвичайнісіньким тоном, наче мова йшла про новий спосіб гартування клинка. — Я не помиляюся?
Запитував він в Обхада, але відповіли згори:
— Ти не помиляєшся. Ми — ятру. А ви хто такі?
— Це довга розмова, — сказав тисячний. — Її зручніше вести біля вогнища, посьорбуючи чай та споглядаючи зірки, а отак, на стежці, все не поясниш. Скажу лише головне: Ув-Дайгрейс готує свої володіння для нових гостей, їх незабаром буде дуже багато. Війна.
— Ми знаємо. І пам’ятаємо про борг. Якщо ви приїхали тільки, щоб…
— Ми приїхали не «тільки, щоб»! — роздратовано кинув у темряву Обхад. — Може, досить грати у хованки? Чи так боїтеся нас двох, що навіть не наважуєтеся вийти, як належить гостинним господарям?
— У нас давно не було гостей, воїне, — сказав худорлявий чоловік середнього віку, несподівано з’явившись перед Обхадом. — Ми не боїмося вас. Ходімо, вчитимося мистецтву гостинності разом. Ходімо, посланцю Пресвітлого, розповіси, з чим приїхав.
На стежці миттю стало велелюдно, наче на вулиці Гардгена. Горці взяли коней за вуздечки й повели уперед, «гості» з провідником йшли трохи позаду.
…Селище ятру виглядало напрочуд спокійно. Втім, такі ідилічні настрої зіпсували нечіткі постаті, що ворухнулися по периметру кам’яного майданчика, де розташовувалися шатри; зойкнув птах, миттю відгукнувся інший: це поводир Обхада й Джулаха, приставивши до рота долоні, крикнув совою. Постаті вартових відступили у темряву й завмерли.
— Заходьте та почувайтеся в безпеці, — сказав худорлявий ятру, вказуючи на центральне шатро.
Усередині воно було розділене на кілька окремих приміщень; Джулаха й Обхада провели у центральне, до вогню. Їм піднесли килимки для сидіння, і всі, господар, його одноплемінники та гості, розсілися навколо полум’я.
— За законами гостинності, — вів далі худорлявий, — я мушу запропонувати вам поїсти та відпочити, й лише потім турбувати вас своїми запитаннями…
— Правильно, — подумки всміхнувся Обхад, — але сьогодні можна відійти від традицій. Ми поїмо та відпочинемо згодом, зараз я волів би пояснити причину нашого візиту. До речі, панове, мене звуть Обхад, мого супутника — Джулах.
— Моє ім’я — Ха-Кинг, — повідомив худорлявий. Після цього він представив сімох ятру, що сиділи поруч, але тисячний не запам’ятав імен. «Ха-Кинг», «Ха-Кинг» — щось знайоме… Десь я вже чув…
Обхад розповів про своє завдання, продемонстрував вірчі грамоти — Ха-Кинг довго й уважно вивчав сувої.
— Ми допоможемо, — повідомив нарешті. — Тільки поясніть, як.
— Взагалі-то, плану як такого я не маю. Все залежатиме від обставин. Ви зможете виділити людей, аби спостерігали за стежками, що ведуть на перевал з південних схилів гір?
— Так.
— Тоді нам із Джулахом залишається влаштуватися на Коронованому, запасти дров для сигнальної ватри і чекати знаку від ваших людей. Тоді ми передамо повідомлення у Південно-Західну, а там із допомогою дзвонів перекажуть решті веж.
Ха-Кинг замислився.
— Гарне рішення, мені подобається. Сьогодні переночуйте в моєму шатрі, а завтра вас відведуть на Коронованого. До того часу відшукають підходящих людей.
— Чудово! Пресвітлий напевне оцінить це!
— Це наш обов’язок, і ми про нього ще не забули. Така ціна нашої недоторканності, нашого миру й нашої свободи — і ми згодні платити.
— Скажи, Ха-Кинге, а якби… у вас не було зобов’язань перед Пресвітлим — ви б допомогли?
— Навряд чи. Оскільки нас би в такому випадку не існувало. Зрозумій, не буває ятру-рабів, але немає й правителя, котрий би погодився дозволити нам жити незалежно від його волі. Наші прадіди вдавалися до крайнощів, ми обрали «золоту середину»: життя, свобода та служіння. Не найгірший вибір, чи не так?
Їх влаштували на ночівлю в шатрі. Тисячний зміг заснути не відразу, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина перша», після закриття браузера.