Читати книгу - "Серце гріє"

— П’ять тисяч.

Вен свиснув би, якби не побоювався, що це коштуватиме йому голови. Схоже, дато Морі дуже потрібна була ця дівчина.

— П’ять тисяч золотих і додаткова інформація про цю… Альрауне, — оголосив майстер свої умови.

— Альрауне? — Мора на мить затнулася. — Ах, так. Вона вирушила в Лусканію. Це все.

— Напевно, їй знадобилася допомога когось зі школи, щоб пройти через портал. Якщо допитати цю людину…

— Неможливо, — Мора перервала його міркування. — Він… до певної міри… Більше не доступний.

Якби Вен уперше спілкувався з дато Морою, в цьому місці вкрився б холодним потом. Жодних сумнівів у тім, чому цей нещасний «більше не доступний», не виникало. Уяви Венові забракло, аби пригадати всі можливі види тортур, яким піддали зрадника, якщо в того самого забракло глузду добровільно розкрити собі живіт. Утім, для грандмайстра-некроманта й це не становило проблеми.

— Мабуть, це мені знадобиться, — Вен зробив крок до столу та простяг руку до теки. Мору притягла її до себе, похитала головою.

— Ніяка інформація про це… про Альрауне, — виправила себе Мора, — не повинна вийти за стіни мого кабінету.

Вен кивнув, вийшов із кімнати, причинив за собою двері й не зміг стримати полегшеного зітхання. Його не почув ніхто, крім дато Мори. Вона відкинулася в кріслі, й вдоволена посмішка промайнула на блідих губах із блакитними прожилками.

Удома Вен передусім подався в підвал. Там він обережно розстібнув сорочку й акуратно витяг із-за коміра тонку шпильку з круглою червоно-помаранчевою голівкою. Пінцетом відкрутив верхню частину, оголив складний механізм. За допомогою тонкої, чутливої до світла плівки й опуклої лінзи Вен завжди міг отримати зображення потрібної речі. Тепер залишалося перенести її з плівки на папір, збільшити й вивчати у всіх потрібних ракурсах. Інтуїція — найрозвиненіше з почуттів майстра — підказувала йому, що це «доручення» чаїть у собі безліч таємниць. І хоча з його спеціалізацією цікавість була б швидше зайвою розкішшю, Вен ніколи не нехтував можливістю отримати інформацію. Оскільки саме інформація найкраще перетворювалася на блискучі золоті монети. Ледь він доторкнувся спеціальним розчином до аркуша паперу, на ньому почало проступати зображення. Спочатку перше — обличчя дівчини, котру йому потрібно було відшукати, а потім і друге, що на даний момент цікавило Вена найбільше — розгонистий підпис на звороті портрета. Майстер посміхнувся, взяв лупу та заходився докладно вивчати напис.

Головною проблемою чарівників Вен вважав зовсім не роздуте самолюбство й навіть не зарозумілість. З усім цим маги могли б упоратися. Найсерйознішим їхнім недоліком була тверда, непохитна віра в магію. Вони носилися зі своїми заклинаннями, немов кухарі з улюбленими приправами. Тільки магія — скрізь і всюди. При цьому з-перед очей всюдисущих чарівників зовсім вислизав той факт, що в багатьох випадках можна обійтися й без бурмотіння заклять. Зо два хитромудрі пристрої, вправність рук і жодного приводу для занепокоєння сторожі. Насправді Вен теж міг за слушної нагоди поцілити в супротивника крижаною стрілою або накласти проклін, але волів обходитися без цього. Магія була добра серед звичайних людей, але шлях, який обрав для себе цей майстер, припускав спілкування з чарівниками. Природно, ще при вході в синій корпус його найуважніше просканували на предмет накладених заклять, перевірили, чи немає в нього з собою алхімічного зілля чи зброї. Та й усередині — варто було б аурі Вена на мить змінити кольори — від юнака залишилася б пляма на мармуровій підлозі. У цій грі майстер робив ставку не на магію, а на науку. І не прорахувався.

Почерк здавався невиразно знайомим. Вен пишався своєю пам’яттю, але зараз ніяк не міг згадати, де бачив таку широку «р», кінчик якої загинався вгору, мовби хвіст гримучої змії. На останній цифрі дати туш розмазалася й у плямі залишився дивний відбиток. Півколо та гострий кутик, поцяткований дрібними смужками. Це нагадувало слід від печатки. Маленької, овальної печатки, такої, як на персні. Від нижньої риски трикутника вбік відходила крива лінія, завдяки якій малюнок нагадував вухо. Звірине вухо. А ще точніше — тигряче. Вен рвучко відсунув папір і підвівся. Мабуть, якби від завдання Мори можна було відмовитися, він зробив би це просто зараз. Печатка з тигром могла належати тільки одній людині в Ормроні. Дато Феалісу, одному з п’яти великих грандмайстрів школи, віртуозові магії металу. Ні для кого не було таємницею, що між п’ятьма дато немає добрих почуттів. Гай і Тахінія спілкувалися частіше за інших, оскільки обоє дбали про магічну школу та її учнів. Інші — Мора, Феаліс і Лавіон — могли роками не зустрічатися одне з одним і були цілком задоволені. Яким же чином портрет, підписаний Феалісом, міг опинитися в Мори? І навіщо Морі дівка з цього портрета? Встрявати в конфлікт між грандмайстрами — таке не могло й у кошмарі наснитися!

Майстер скочив і заходився накручувати кола по лабораторії. Він ніколи не схвалював звички спочатку вплутуватися в бій, а потім з’ясовувати, за що воюємо. Схоже, перш ніж починати пошуки в Лусканії, варто було провести невеличке розслідування тут, в Ормроні.

II

Вен скінчив вивчення портрета, коли за вікном намітився світанок. Перші промені пронизували небокрай, котрий дедалі світлішав, і по ньому іноді пробігали веселкові хвилі — відбиття купола, що захищав Ормрон від великої пустелі. Мало хто звертав увагу на ці ранні ранкові шуми, пов’язані чи то з активністю завіси, чи з будовою купола. Але Вен не тільки помічав їх. Він бачив, як від року до року вони дужчають. Чи передвіщало це падіння Ормрона під владою вікових пісків, чи щось інше — Вен не знав, та це його й не турбувало. Особливо зараз. Запах таємниці й великого баришу. Майстер відчував його майже фізично. Вечірній страх змінило світанкове передчуття. Якщо Альрауне така важлива для Мори, потрібно дізнатися про дівчину якомога більше.

Насамперед слід було з’ясувати, яким чином Мориному скарбові вдалося втекти. Якщо дівка вміє проникати у свідомість людей, поводитися з магією чи ще щось, звичайній людині недоступне, — Вен мусив був про це дізнатися, перш ніж зіштовхнеться з Альрауне.

Ледь сонце піднялося над стіною, Вен подався в жовтий, центральний корпус. Тільки одна людина в Ормроні цікавилася всіма, знала тут все й про всіх — сото Олія, помічниця й секретар грандмайстра Гая, директора школи, але Олія була надто розумна, надто уважна й надто віддана своїй справі, щоб у неї легко було витягти інформацію. До того ж, вона ставилася до Вена аж ніяк не найкраще. Складно сказати, що більше її бентежило — сумнівні заняття, якими Вен