BooksUkraine.com » Детективи » Тихий американець. Наш резидент у Гавані 📚 - Українською

Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

229
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Тихий американець. Наш резидент у Гавані" автора Грем Грін. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 121
Перейти на сторінку:
звернув уваги на мій закид, висловлений досить лагідно.

— Можна навіть сказати, що вони загинули за демократію,— додав він.

— Не знаю, як це можна перекласти на мову в’єтнамців...

І раптом я відчув страшенну втому. Мені захотілося, щоб він швидше пішов звідси й загинув. Тоді я зміг би почати своє життя спочатку — з тієї хвилини, як він увійшов у нього.

— Ви, певне, ніколи не будете ставитися до мене поважно, Томасе,— поскаржився Пайл з якоюсь хлоп’ячою веселістю, що її немов приберіг саме для цього вечора.— Знаєте що? Фуонг пішла в кіно, давайте згаємо разом весь вечір, гаразд? Мені нічого робити.— Здавалося, хтось підказує йому, яких слів добирати, щоб позбавити мене змоги відступити.— Чому б нам не піти в «Шале»? Я ще там не був від того самого вечора. Годують там не гірше, ніж у «В’є мулен», і там є музика.

— Мені б не хотілося згадувати про той вечір,— сказав я.

— Пробачте. Іноді я буваю таким непроторенним дурнем. А що ви скажете про китайський ресторан у Шолоні?

— Щоб добре повечеряти там, треба замовити вечерю наперед. Може, ви боїтесь іти у «В’є мулен», Пайле? Ресторан огороджено дротом, і там завжди на мосту поліція. Не будете ж ви таким дурнем, щоб їхати через Дакоу?

— Справа не в цьому. Я думав тільки про те, як чудово було б посидіти з вами якнайдовше.

Він незграбно провів по столу рукою і перекинув склянку, яка впала на підлогу й розбилася.

— На щастя,— сказав він машинально.— Пробачте, Томасе.

Я почав підбирати скалки і складати в попільничку.

— То як, Томасе? — Розбита склянка нагадала мені про пляшки в «Павільйоні», з яких витікало вино.— Я попередив Фуонг, що, може, піду куди-небудь з вами.

Як недоречно він вибрав слово «попередив»! Я підняв з підлоги останню скалку.

— В мене сьогодні ділове побачення в «Межестіку», — сказав я,— і я звільнюся не раніше дев’ятої.

— Що ж, гаразд, тоді мені доведеться повернутися в місію. Тільки боюся, щоб мене там, як завжди, не затримали.

Дарма, треба дати йому цю одну-едину змогу врятуватися.

— А ви не поспішайте,— сказав я.— Якщо вас затримають, приходьте пізніше просто до мене додому. Якщо ви не встигнете на вечерю, я повернусь о десятій і чекатиму на вас.

— Я дам вам знати...

— Не турбуйтеся. Приходьте просто у «В’є мулен», або зустрінемося тут.

У думці я полишив усе на того, в кого не вірив: нехай втрутиться, коли хоче, нехай підсуне йому на стіл нагальну телеграму, виклик до посланника... А не зможе змінити майбутнє — значить, його не існує.

— А тепер ідіть, Пайле. У мене ще є деякі справи.

Прислухаючись, як віддаляється звук його ходи і стукіт собачих лап, я відчув якусь дивну кволість.

З

Коли я вийшов з квартири, до самої вулиці Орме не видно було жодного велорикші. Я дійшов пішки до ресторану «Мажестік» і постояв трохи, спостерігаючи, як вивантажують американські бомбардувальники. Сонце вже зайшло, і люди працювали при світлі дугових ліхтарів. Мені навіть на думку не спало забезпечити собі алібі, але я сказав Пайлові, що йду в «Мажестік», і мені чомусь не хотілося брехати більше, ніж це було потрібно.

— Добрий вечір, Фаулере.— То був Вілкінс.

— Добрий вечір.

— Як нога?

— Уже не турбує.

— Послали добрячий матеріал?

— Я доручив це Домінгесові.

— А мені казали, що ви були там.

— Був. Але нам у газеті дають так мало місця. Навряд, щоб це дуже зацікавило редакцію.

— Нудне стало життя,— сказав Вілкінс.— Нам би жити в часи Рассела[67] і колишньої «Таймс». Депеші — повітряною кулею. Можете не сумніватися. Рассел дав би матеріал на ділу колонку навіть ось про це: розкішний готель, бомбардувальники, спадає ніч... В наші дні ніч ніколи не «спадає» — адже на телеграфі за кожне слово треба платити.— Десь далеко вгорі ледь чутно дзвенів сміх; хтось розбив склянку, як Пайл. Звуки сипалися на нас, наче бурульки.— «У сяйві ламп — жінки прекрасні і найхоробріші мужі»,— із злістю продекламував Вілкінс.— Ви сьогодні вільні, Фаулере? Хочете де-небудь піддивитися?

— Саме їду вечеряти у «В’є мулен».

— Бажаю повеселитися. Там буде Грейнджер. Їм слід було б спеціально рекламувати вечори, коли у них гуляє Грейнджер. Для тих, хто любить галас і бешкет.

Я побажав йому на добраніч і зайшов у кінотеатр поряд з рестораном. Еррол Флінн, а може Тайрон Пауер[68] (ніколи не міг розрізнити їх у старовинних костюмах), гойдався на вірьовках, стрибав з балконів і гнав без сідла у рожевий світанок. Він рятував дівчину, вбивав свого ворога і був мов зачарований: його навіть ні разу не подряпали. Такі фільми чомусь розраховані на підлітків, але вигляд царя Едіпа, коли він виходить з кривавими ямами замість очей з палацу в Фівах, був би кращою підготовкою до сучасного життя. Зачарованих людей тепер немає. Щастя супроводжувало Пайла і у Фат-Дьємі, і коли він повертався з Тай-Ніня, але щастя не вічне. І друзі містера Хена мали дві години для того, аби пересвідчитись, що чари не діють. Поруч зі мною сидів французький солдат, поклавши руку на коліна дівчині, і я позаздрив невибагливості його щастя чи його горя — одне слово, тому, що він почуває цю мить. Я вийшов, не досидівши до кінця сеансу, взяв велорикшу і поїхав у «В’є мулен».

Ресторан був обведений дротяною огорожею від ручних гранат, в кінці мосту стояли на варті двоє поліцейських. Хазяїн ресторану, що погладшав на своїх ситих бургундських стравах, особисто провів мене за огорожу. Всередині пахло каплунами і маслом, що розтопилося від задушливої вечірньої спеки.

— Вас запросив мосьє Грейнджер? — спитав він.

— Ні.

— Столик для одного?

В ту мить я вперше подумав про майбутнє і про запитання, на які мені, певне, доведеться відповідати.

— Для одного,— відповів я, ніби стверджуючи цим уголос, що Пайл мертвий.

У ресторані була тільки одна зала, і Грейнджерова компанія розсілася за великим столом у самому кінці; хазяїн запропонував мені маленький столик майже біля самої дротяної огорожі. У вікнах

1 ... 55 56 57 ... 121
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Тихий американець. Наш резидент у Гавані» жанру - Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"