Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— Так, у цьому сумніватися не доводиться. Місіс Крамп не помилилася, коли помітила одну річ. Дівчина вдягла свої найкращі нейлонові панчохи і свої святкові черевики. Вона вийшла на побачення з кимось. Він мав прийти до «Тисової хатини». Ось чому вона когось виглядала в той день, була схвильована й запізнилася з чаєм. Потім, коли вона принесла другу тацю в хол, я думаю, вона подивилася вздовж по коридору до бічних дверей і побачила його там. Він махав їй рукою. Вона поставила тацю й пішла зустрітися з ним.

— І тоді він її задушив, — сказав інспектор Ніл.

Місіс Марпл стулила губи.

— Це забрало в нього не більш як хвилину, — сказала вона, — але він не міг ризикувати, адже вона могла виказати його. Вона мусила померти, бідолашна, дурненька, довірлива дівчина. А тоді він приладнав прищепку їй на ніс! — Ледве стримуваний гнів забринів у голосі старої леді. — Щоб вона природно увійшла у віршик. Жито, дрозди, контора, хліб із медом і прищепка на носі — це та найближча аналогія, яку йому пощастило знайти до пташки, що схопила дівчину за ніс…

— І я думаю, у кінці розслідування його зашлють до божевільні, і ми не зможемо повісити його, бо він буде визнаний душевно хворим, — повільно проказав Ніл.

— Я вважаю, ви маєте всі шанси повісити його, — не погодилася з ним міс Марпл. — І він не божевільний, інспекторе, аж ніяк не божевільний.

Інспектор Ніл подивився на неї важким поглядом.

— А тепер ще раз перегляньмо вашу теорію, міс Марпл. Так, так, це лише теорія, хоч ви й намагаєтеся переконати мене, ніби ви точно знаєте. Ви стверджуєте, що за всі скоєні тут злочини відповідає чоловік, який назвався Албертом Івенсом, що він познайомився з дівчиною на ім’я Ґледіс у таборі літніх вакацій і використав її для своєї мети. Той Алберт Івенс хотів помститися Рексові Фортеск’ю за давню справу з шахтою «Дрозди». Отже, ви стверджуєте, — зізнайтеся, що стверджуєте, — ніби син місіс Маккензі Дон Маккензі не загинув під Дюнкерком. Ніби він досі живий і стоїть за всією цією справою.

Але, на превеликий подив інспектора Ніла, міс Марпл енергійно захитала головою.

— Ой ні! — вигукнула вона. — Ой ні! Я не стверджую нічого подібного. Невже ви не розумієте, інспекторе Ніл, що вся історія з дроздами — звичайнісінька фальшивка? Вона була використана кимось, хто чув про дроздів. Про тих дроздів, яких підкинули на стіл містерові Фортеск’ю й запхали в пиріг. Ті дрозди були, можна сказати, справжніми. Їх поклав на стіл містерові Фортеск’ю хтось такий, хто знав про ту давню історію й хотів помститися за неї. Але та помста не ставила перед собою іншої мети, як налякати містера Фортеск’ю, позбавити його спокою. Знайте, інспекторе Ніл, я не вірю, що дітей можна виховати в такій ненависті, щоб вони виношували плани помсти й чекали, коли настане їхня година. Діти, зрештою, наділені здоровим глуздом. Але кожен, чийого батька ошукали й, можливо, покинули помирати, не відмовиться утнути злий жарт із людиною, яка, ймовірно, зробила це. Такий жарт хтось і утнув, я думаю. І вбивця вирішив скористатися ним.

— А тепер про вбивцю, — сказав інспектор Ніл. — Ну ж бо, міс Марпл, які ви маєте думки про вбивцю? Хто він був?

— Ви не будете здивовані, — сказала міс Марпл. — Справді не будете. Бо як тільки я вам скажу, хто він такий, або я думаю, що це він — у таких справах завжди треба бути точним, адже так? — ви відразу зрозумієте, що це саме той характер, який спроможний скоїти ці вбивства. Він чоловік здоровий, він уміє ефектно мислити й не знає, що таке совість. І він скоїв ці вбивства, звичайно ж, заради грошей і, мабуть, дуже великих грошей.

— Персівал Фортеск’ю? — майже благальним тоном запитав інспектор Ніл, але він уже знав, що назвав не того чоловіка. Чоловік, якого описала міс Марпл, не був анітрохи схожий на Персівала Фортеск’ю.

— Ой ні, — сказала міс Марпл. — Це не Персівал. Це Ланс.

Розділ двадцять сьомий

І

— Неможливо, — сказав інспектор Ніл.

Він відхилився назад на своєму стільці й дивився на міс Марпл зачарованим поглядом. Як і передбачила міс Марпл, здивований він не був. Він намагався заперечити можливість, а не ймовірність. Ланс Фортеск’ю цілком відповідав тому опису, який так ретельно зробила міс Марпл. Але інспектор Ніл просто не міг повірити, що Ланс був відповіддю на всі запитання.

Міс Марпл нахилилася вперед на своєму стільці й лагідно, переконливо, майже в той самий спосіб, у який пояснюють прості правила арифметики малій дитині, стала викладати свою теорію:

— Він завжди був таким, зрозумійте. Я хочу сказати, він завжди був поганим. Поганим наскрізь, хоч разом із тим він був привабливим. Особливо він був привабливим для жінок. У нього блискучий розум, і він завжди готовий піти на ризик. Він завжди йшов на ризик, і завдяки його чарівності люди завжди вірили в краще, а не в гірше про нього. Він приїхав сюди влітку, щоб побачитися з батьком. Я й на хвилину не повірю, що батько написав йому або послав по нього — якщо, звичайно, ви не маєте прямих доказів, що так воно справді було.

Вона замовкла, чекаючи на його реакцію.

Інспектор Ніл похитав головою.

— Ні, — сказав він, — я не маю жодного доказу, що батько покликав його до себе. Я маю листа, якого Ланс нібито написав йому, після того як побував тут. Але Ланс міг легко підсунути його в батькові папери в кабінеті в той день, коли сюди приїхав.

— Це був його непоганий хід, — сказала міс Марпл, киваючи головою. — Я так думаю, що, ймовірно, він прилетів сюди й спробував помиритися з батьком, але містер Фортеск’ю не погодився на замирення. Але ж Ланс щойно одружився й невеличка допомога, на яку він жив, доповнюючи її, безперечно, кількома побічними прибутками навряд чи законного характеру, перестала задовольняти його. Він справді дуже закохався в Пет (яка це чудова й ніжна дівчина!) і хотів зажити респектабельним, усталеним життям разом із нею, надійним і без зайвих ризиків. А таке життя, з його погляду, вимагало багато грошей. Коли він відвідав «Тисову хатину», то, певно, почув про тих дроздів.