Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Він люб’язний, розсудливий. Він говорить про стратегії, які допомагають подолати нещастя, нагадує, що на моєму боці молодість.

Тож, напевно, стратегія не провалилася, оскільки я залишаю кабінет Камаля Абдика веселішою, з надією в серці. Він допоміг мені. Сиджу в потягу, намагаюся пригадати вбивцю, якого в ньому побачила, але я більше його не бачу. Я намагаюся розгледіти в ньому чоловіка, який здатен вдарити жінку, розтрощити їй череп.

Перед очима постає жахливе, ганебне видовище: Камаль з його чутливими руками, його манерою заспокоювати, його шиплячою вимовою — у протилежність велетенському, кремезному Скотту, такому несамовитому відчайдуху. Доводиться нагадати собі, що теперішній Скотт — не той Скотт, яким він був раніше. Доводиться нагадувати собі, яким він був до всього, що сталося. А тоді доводиться визнати, що я не знаю, яким був Скотт до всього, що сталося.

П’ятниця, 9 серпня 2013 року

Вечір

Потяг зупиняється на семафорі. Я роблю ковток із холодної бляшанки джину з тоніком, дивлюся на його дім, її веранду. Я добре впоралася, однак потрібно було випити. Спиртне надає хоробрості. Я їду побачитися зі Скоттом, але передусім мені потрібно оминути всі небезпеки Бленгейм-роуд: Тома, Анну, поліцію, журналістів. Тунель під колією із уривками жахливих спогадів про кров. Але він попросив мене завітати, я не змогла відмовити.

Вчора поліція знайшла маленьку дівчинку. Те, що від неї лишилося. Її було поховано на фермі, неподалік східного узбережжя, саме там, де поліції й указали. Сьогодні про це писали всі газети:

«Поліція розпочала розслідування смерті дитини після того, як були знайдені останки тіла в саду поряд з будинком неподалік Голкгема, на півночі Норфолка. Тіло було знайдено після того, як поліцію під час проведення іншого розслідування — загибелі Меґан Гіпвелл із Вітні, повідомили про можливе вбивство. Тіло самої Меґан було знайдено в Корлі-Вудс минулого тижня».

Коли вранці я побачила ці новини, одразу ж зателефонувала Скотту. Він не відповів, я залишила повідомлення, висловила співчуття. Удень він передзвонив.

— З вами все гаразд? — запитала я.

— Не зовсім. — Голос п’яний.

— Співчуваю… вам щось потрібно?

— Мені потрібна людина, яка не стане дорікати: «я ж тобі казала».

— Перепрошую?

— Сьогодні в мене весь день сиділа мама. Вочевидь, вона давно все знала: «Щось не так у цій дівчині, чогось бракує, ані родини, ані друзів. Звідки взялася — невідомо». Дивно, чому вона мені ніколи нічого не казала? — Дзвін розбитого скла, лайка.

— З вами все гаразд? — допитувалася я.

— Ви можете приїхати? — запитав він.

— До вас?

— Так.

— Я… поліція, журналісти… я не впевнена…

— Будь ласка. Мені потрібна компанія. Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила. Людини, яка не вірить усім цим…

Він п’яний, я це зрозуміла, проте однаково погодилася.

А тепер сиджу в потягу, також випиваю, розмірковую над тим, що він сказав. «Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила». Ми взагалі не були знайомі, й я не певна, що вона мені подобається. Я якомога швидко допила першу бляшанку, відкоркувала другу.

Виходжу в Вітні. Я частина натовпу тих, хто в п’ятницю ввечері поспішає додому: лише чергова рабиня за зарплатню серед гарячих, стомлених мас, які тільки й чекають, коли опиняться вдома, сядуть на вулиці з прохолодним пивом, повечеряють із дітьми, раніше ляжуть спати. Можливо, уся справа в джині, але мені важко описати, наскільки приємно бути підхопленою таким натовпом, коли всі перевіряють телефони, перетрушують кишені, шукаючи білети. Я немов повернулася в минуле, в наше перше літо, коли ми оселилися на Бленгейм-роуд, коли я щовечора квапилася додому, відчайдушно воліла спуститися сходами, потім геть з вокзалу, майже бігла вулицею. Том працював удома, не встигала зайти в дім — як він знімав з мене одяг. Навіть зараз від цих спогадів я посміхаюся, сподіваючись на зустріч: коли мчалася вулицею, щоки палали, я навіть кусала губи, щоб припинити посміхатися, дихання прискорюється, коли я думаю про нього й точно знаю, що він рахуватиме хвилини до моєї появи.

Цими днями в мене настільки забита голова, що я забуваю хвилюватися через Тома та Анну, поліцію та фотографів. Навіть отямитися не встигаю, як стою біля дверей Скотта, тисну на дзвоник, двері відчиняються, я відчуваю збудження, хоча й не слід. Проте провини не відчуваю, тому що Меґан виявилася не такою, як я вважала. Вона — не та вродлива, безтурботна дівчина на веранді. Вона не любляча дружина. Вона навіть не гарна людина. Вона брехуха, ошуканка.

Вона вбивця.

Мeґан

Четвер, 20 червня 2013 року

Вечір

Я сиджу на дивані в його вітальні зі склянкою вина в руці. Будинок досі нагадує смітник. Невже він завжди живе ось так? Як підліток? І я пригадую, що він втратив родину, коли був ще підлітком, тож, мабуть, таким і залишився. Мені шкода його. Він повертається з кухні, сідає поруч, затишно поряд. Якби я могла, приходила б сюди щодня, лише на годину-дві. Сиділа б тут, пила вино, відчувала дотик його руки.

Проте не можу. На те є причина, і він воліє її дізнатися.

— Гаразд, Меґан? — промовляє він. — Зараз ви готові? Закінчити історію, яку вже розпочали розповідати?

Я трохи прихиляюся до нього, до його теплого тіла. Він дозволяє. Заплющую очі, і невдовзі знову опиняюся там, у тій ванній кімнаті. Дивно, оскільки я надто довго намагалася не думати про це, про ті дні, ті ночі, але зараз мені достатньо заплющити очі — і майже миттєво, ніби засинаєш й відразу ж провалюєшся в сон.

Темно та холодно. Я більше не у ванні.

— Не знаю, що саме сталося. Пам’ятаю, як прокинулася, пам’ятаю, що одразу відчула: щось негаразд, і наступної миті розуміла, що Мак уже вдома. Він кликав мене. Я чула, як він на першому поверсі голосно вигукує моє ім’я, але мені несила ворухнутися. Я сиділа на підлозі у ванній кімнаті, тримала її на руках. Барабанив дощ, скрипіли балки на даху. Було так холодно. Мак піднявся нагору, продовжуючи кликати мене. Дійшов до дверей, увімкнув світло. — Я і зараз це відчуваю: світло опалило сітківку очей, усе стало різким, білим, жахаючим.

— Пам’ятаю, я накричала на нього, щоб вимкнув світло. Я не хотіла бачити,