Читати книгу - "Дівчина у потягу"

не хотіла дивитися на неї. Не знаю… не знаю, що стало потім. Він кричав на мене, волав прямо в обличчя. Я віддала її йому й побігла. Помчала з будинку в дощ, потім побігла на пляж. А далі не пам’ятаю. Минуло багато часу, коли він прийшов по мене. Дощ усе ще лив. Здається, я ховалася в дюнах. Розмірковувала над тим, щоб увійти у воду, але злякалася. Нарешті він прийшов по мене. Забрав мене додому.

— Уранці ми її поховали. Я загорнула її в простирадло, Мак вирив могилу. Ми поховали її на краю маєтку, поряд з покинутою залізничною колією. Ми поклали зверху каміння, щоб якось позначити могилку. Ми не розмовляли про це, ми взагалі не розмовляли, навіть одне на одного не дивилися. Того вечора Мак пішов. Сказав, що в нього зустріч. Я подумала, що, можливо, він пішов повідомити поліцію. Я не знала, що робити. Просто чекала на нього, на будь-кого. Він так і не повернувся. Ніколи.

Я сиджу в теплій вітальні Камаля, торкаюся його теплого тіла, проте вся тремчу.

- І досі це відчуваю, — зізнаюся я. — Ту ніч, досі її відчуваю. Саме цього я жахаюся, саме через це не можу спати: через відчуття самотності в тому будинку. Я надто налякана — надто перелякана, не можу заснути. Просто блукала темними кімнатами та чула її плач, відчувала запах її шкіри. Бачила речі. Прокидалася вночі із впевненістю, що тут хтось є — щось є — у цьому будинку поряд зі мною. Мені здавалося, я божеволіла. Здавалося, що помру. Міркувала над тим, щоб залишитися там, а одного дня мене знайдуть. Принаймні таким чином я не залишу її напризволяще.

Я соплю, нахиляюся, щоб узяти з коробки на столі паперову серветку «Клінекс». Рука Камаля зісковзує вздовж моєї спини на сідниці, там і залишається.

— Однак врешті-решт у мене не вистачило мужності залишитися. Гадаю, днів десять я чекала, потім не стало чого їсти — ані бляшанки бобів, нічого. Я зібрала речі та поїхала.

— Ви ще коли-небудь бачили Мака?

— Ні, ніколи. Востаннє ми бачилися тієї ночі. Він не поцілував мене, як слід не попрощався. Просто повідомив, що вийде ненадовго. — Я знизую плечима. — Ось і все.

— А ви самі намагалися до нього дістатися?

Хитаю головою.

— Ні. Спершу була надто налякана. Не знала, що він зробить, якщо я його знайду. Не знала, де він — у нього навіть мобільного телефону не було. Я втратила зв’язок з тими, хто його знав. Друзі його — бродяги: гіпі, мандрівники. Кілька місяців тому, коли ми заговорили про нього, я пошукала його в Інтернеті. Але не знайшла. Дивно…

— Невже?

— Раніше я постійно його бачила. Наприклад, на вулиці, чи то помічала чоловіка в барі — і була впевнена, що то він, серце несамовито калатало. Раніше я чула його голос у натовпі. А потім усе припинилося. Уже давно. Зараз… мені здається, що він помер.

— З чого ви так вирішили?

— Не знаю. Він просто… він просто здається мені померлим.

Камаль сідає прямо, м’яко відстороняючись від мене. Повертається до мене обличчям.

— На мій погляд, Меґан, це лише гра вашої уяви. Це природно вважати, що бачиш людину, яка колись займала величезну частину твого життя, і після того, як з нею розлучилися. Раніше я сам постійно всюди бачив брата. А щодо того «відчуваю, що він помер» — це, можливо, наслідки того, що він давно пішов з вашого життя. В якомусь сенсі він більше не здається вам реально існуючим.

Він знову поводиться як психотерапевт, ми більше не друзі, які пліткують, сидячи на дивані. Мені кортить простягнути руку та притягнути його до себе, проте не хочу переходити межі. Пригадую минулий раз, коли я поцілувала його, перш ніж піти, — вираз його обличчя: бажання, розгубленість, злість.

— На мій погляд, тепер, коли ми поговорили про це, коли ви розповіли мені власну історію, вам би стало у пригоді розшукати Мака. Щоб поставити крапку, скріпити печаткою цей розділ із вашого минулого.

Я так і думала, що він це запропонує.

— Не можу, — відповідаю я. — Не можу.

— Поміркуйте про це хоча б мить.

— Не можу. А якщо він досі мене ненавидить? А якщо все повернеться? Якщо він звернеться в поліцію? А якщо, — мені несила промовити це вголос, навіть прошепотіти, — якщо він розповість Скотту, хто я є насправді?

Камаль хитає головою.

— Найімовірніше, він не відчуває до вас ненависті, Меґан. Вірогідніше, він ніколи не відчував ненависті до вас. Скоріш за все, він також злякався. Можливо, відчуває свою провину. Із вашої розповіді складається враження, що він не з тих людей, хто поводиться відповідально. Він прихистив надто юну, надто вразливу дівчину, а потім покинув, коли вона потребувала підтримки. Напевно, він розуміє, що в тому, що сталося, — ваша спільна відповідальність. Найімовірніше, саме через це він і втік.

Не знаю, чи то він насправді вірить в це, чи то тільки намагається якось заспокоїти мене. Єдине, що мені відомо, — це неправда. Не можна перекладати провину на нього. Я зобов’язана взяти всю провину на себе.

— Я не бажаю штовхати вас на те, чого ви не хочете вчинити, — запевняє Камаль. — Лише пропоную поміркувати над тим, що спроба встановити зв’язок з Маком вам, можливо, допоможе. І не тільки тому, що я вважаю, що ви в чомусь перед ним завинили. Розумієте, про що я? На мою думку, це він має вам завдячувати. Я розумію вашу провину, відверто кажу, розумію. Але ж він залишив вас. Ви були самі, налякані, шоковані, засмучені. Він залишив вас саму в будинку. Не дивно, що ви не можете спати. Зрозуміло, що сон лякає вас: ви заснули — й трапилося щось жахливе. І єдина людина, яка б мала вам допомогти, залишила вас на самоті.

У ті миті, коли Камаль це промовляє, все звучить не так жахливо. Коли слова спокусливо зісковзують з його язика, такі теплі та медові, я майже вірю їм. Я майже вірю, що є спосіб залишити все в минулому, дати йому спокій, повернутися додому, до Скотта, і продовжувати жити, як живуть звичайні люди, не озираючись через плече, не очікувати в розпачі, коли станеться щось краще. Невже так поводяться звичайні люди?

— Поміркуйте над цим, гаразд? — питає він, торкаючись моєї руки. Я широко йому посміхаюся і обіцяю подумати. Напевно, я навіть серйозно про це роздумувала — не знаю. Він проводжає мене до дверей, обіймаючи за плечі, мені кортить поцілувати його ще раз, але