Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця нестабільність набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля». І. Хміль та І. Куташев звернули увагу й на наступну обставину. Якщо «екстремальні форми боротьби в березні—червні 1917р. були поодиноким явищем» (936 виступів; основні форми – зниження орендних цін, передача селянам земель, які не оброблялися), то в липні—серпні ситуація і якісно змінилася, і почала виходити з-під контролю місцевої та центральної влади. За ці два місяці мали місце принаймні 817 аграрних виступів (основні форми – захоплення поміщицьких земель, реманенту, врожаю в 7 з 9 губерній – за винятком Катеринославської та Таврійської). Саме липень 1917 р. ознаменував початок «другої селянської війни» – цього разу проти найбільш заможних селян. У відповідь влада, де могла, застосувала військову силу, але стабілізувати, припинити «безпрєдєл» не вдалося. Селяни в жупанах та кучмах швидко порозумілися із селянами в солдатських строях та фуражках. 26 вересня – 2 жовтня 1917 р. об’єднані сили землеробів у цивільному та землеробів у солдатських шинелях, насамперед 2-го гвардійського корпусу, заходилися громити поміщицькі маєтки на Волині. Запалав кожний п’ятий повіт. У вересні—жовтні екстремістська, злодійська, руйнівна погромницька хвиля піднялася ще вище – дослідниками зареєстровано принаймні 849 виступів[410]. Тобто, якщо в березні—червні мали місце принаймні 9 селянських виступів у день, то в липні—вересні їх зареєстровано майже 14.

Одна з головних причин цього, як на нашу думку, полягає в тому, що в умовах непевного становища на фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільних та військових властей протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися слушною, на їх думку, нагодою, аби відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих, збройних, екстремістських форм боротьби проти існуючого демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною в Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «Українських національно-визвольних змагань».

За цими термінами намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі і просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.

Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та створення необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та існуючого правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:

– перший – усього селянства проти поміщиків;

– другий – сільських люмпенів – проти селян заможних;

– третій – «українських» селян – проти євреїв та поляків;

– четвертий – мононаціонального, моноконфесійного села проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, учителі, студенти-недоуки та селяни, які об’єдналися в Українській Центральній Раді.

Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповних чотири роки довели свою Отчину до того стану, коли більшість її населення встановлення терористичної диктатури стали вважити меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «Національно-визвольних змагань».

Такий висновок цілком ясно випливає з дослідження Я. Мотенка, який на прикладі Харківської губернії (90% населення якої належали до селянського стану) ясно вказав на першопричини цього руйнівного конфлікту. Нею стала, як це не дивно, аграрна реформа П. Столипіна, яка спровокувала конфлікт між «общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі». Запропонувавши суттєво новий принцип поділу селянського стану на власників індивідуальних господарств, общинне селянство і тих, хто поєднував працю на землі з роботою в промисловості та інших галузях економіки, дослідник показав, що:

– «низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства», тому

– «міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населеня краю», а

– «погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі».

За своєю суттю селянський рух березня 1917-го – січня 1919 р., – пише Я. Мотенко, – це «низка спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійні сили руху – «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті за визначенням. Вплив на регіональний селянський рух третьої групи селян – які поєднували працю в аграрному секторі із заробітками в промисловості – якщо й існував, то був незначним.

В конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р. намагання Тимчасового уряду і Генсекретаріату «знайти компромісний шлях вирішення земельного питання було розцінено місцевим селянством як зволікання з вирішенням його потреб». Власне, ситуація почала поступово виходити з-під контролю органів державної влади вже з перших днів після усунення від влади Романових: «вже на початковій стадії свого існування селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу… Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного переділу», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому харківські (та й всі інші) селяни вели пасивну або активну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості