Читати книгу - "Шлях Срібного Яструба"

Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.

— Боги відвернулися від вас! — закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні — ще два драккари стрімко наближалися до них.

Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…

…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою — він все очікував нового раптового нападу.

Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.

Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.

— Назад нам повертатися неможна — скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, — промовив Доброгаст, — отже прийдеться нам далі пробиратися пішки — вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.

Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.

Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.

Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.

— Ти є Зберігачем Щита Таргітая? — прямо запитав ватажок антів у хлопця.

Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.

— Добре, — після короткої мовчанки промовив Доброгаст, — я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію — Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.

Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:

— Нартія!

Доброгаст уважно подивився на нього:

— Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?

Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.

— Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна-ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.

Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:

— І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?

— А хіба ти не знаєш?

Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія — Щит, Курган, Сонце…

Доброгаст подивився на небо — сонце поступово хилилося до заходу.

— Нам треба поспішати, — замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.

— Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, — заперечив Атей, — і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!

Доброгаст посміхнувся:

— Ти зможеш, і не хвилюйся — ти не запізнишся — у Нартії час йде зовсім по-іншому. А нам вже треба вирушати.

Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.

Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.

Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.

Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:

— Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!

— Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! — почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна-анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.

— Вітаю тебе, Велемире! — підняв руку Доброгаст.

— І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! — відповів Велемир, — ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.

Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:

— Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.

Глава 16. Андрофаги[31]

Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.

Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.

Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.

Атею знов