Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

і нудьга стала просто нестерпна. Я відчував, що мій розум не витримає такого тягаря. У мене й без того розум не надто великий, і я подумав, що було б нерозважливо піддавати його надміру важкому випробуванню. Отож десь так двадцятого ранку я раненько встав, добре поснідав і подався пішки до Гейфілда, принадного гамірливого містечка у мальовничій долині біля гори Кайн-дер-Скаут, містечка, в якому я побачив, між іншим, двох гарненьких жіночок. Принаймні тоді вони були гарненькі; одна з них, минаючи мене на мосту, як мені здалося, всміхнулась, а друга саме стояла на порозі дому, зайнята дуже невдячним ділом: вона цілувала своє червонолице дитя. Але це було багато років тому, і досі, гадаю, вони обидві давно вже зробилися опасистими й сварливими. Коли я вертався назад, мені трапився один дідуган, що розбивав каміння, і в мене так засвербіли руки до роботи, що я попросив його на часину поступитися своїм місцем, у віддяку за це запропонувавши йому випити чарку. Старий виявився добросердим і вволив моє бажання. Я заходився трощити каміння з усією силою, нагромадженою в моїх м’язах протягом трьох тижнів неробства, і за півгодини натрощив більше, ніж він за цілий день. Але моя працьовитість не збудила в старому ніяких заздрощів.

Наважившись на перший крок, далі я вже не стримував себе на шляху розваг: щоранку вирушав у довгу прогулянку пішки, а щовечора слухав оркестр на естраді. Але однаково дні минали таки повільно, і я був щиро радий, коли настав останній з них і я міг чимшвидше забратися з цього подагричного, сухотного Бакстона в Лондон з його суворою працею і життям. Коли ми мчали ввечері через Гендон, я виглянув з вагона. Багряна імла, що піднімалась над величезним містом, здавалося, зігрівала мені серце, а коли пізніше мій кеб загуркотів колесами, від’їжджаючи від станції Сент-Пенкрес, давній знайомий гул, що наростав круг мене, звучав для моїх вух наче найніжніша музика, якої я не чув уже багато днів.

Звісно ж, така бездіяльність упродовж цілого місяця не дала мені ніяких радощів. Бездіяльність мені до вподоби тоді, коли я не повинен бути бездіяльним, а не тоді, коли я просто не маю чого робити. Така вже моя дурна вдача. Стояти спиною до каміна й розмірковувати, як багато я маю обов’язків, мені найбільше подобається тоді, коли на моєму столі лежить величезна купа листів, на які треба відповісти негайно. Обід я люблю найдовше затягувати тоді, коли на мене чекає важка вечірня праця. І якщо з якоїсь пильної причини мені треба дуже рано встати вранці, то саме тоді більше, ніж будь-коли, я люблю полежати в ліжку зайвих півгодини.

Ах, як приємно перевернутись на другий бік і знову заснути, «тільки на п’ять хвилин»! Чи знайдеться на світі хоч одна людська істота (крім героїв «оповідок для хлопчиків» з недільних шкіл), яка без усякого примусу підводиться вранці? Є такі люди, що для них устати в належну годину просто неможливо. Якщо вони повинні встати

О восьмій, вони неодмінно лежать до пів на дев’яту. Якщо обставини зміняться і їм треба встати о пів на дев’яту, тоді їм просто несила підвестись раніш, як о дев’ятій. Вони скидаються на того державного діяча, про якого казали, що він завжди приходить точнісінько з півгодинним запізненням. До яких тільки способів вони не вдаються! То купують будильники (ці хитромудрі пристрої, що дзвонять не в ту пору і будять не тих, кого треба). То кажуть покоївці постукати в двері й розбудити їх, а коли покоївка так і зробить, вони пробурчать у відповідь «умгу» і любісінько вмощуються далі спати. Я знав одного чоловіка, який і справді підводився, коли його будили, і біг під холодний душ, але навіть це не допомагало, бо потім він знову стрибав у постіль, щоб зігрітись.

Щодо мене, то, раз уставши, я вже можу втриматись і не лягти знову. Якраз відірвати голову від подушки — ось що мені найважче дається, і ніяка рішучість, звечора така сильна, не полегшує справи. Цілий вечір марно силкувавшись засісти за роботу, я кажу собі кінець кінцем: «Ну добре, сьогодні в мене вже нічого не вийде, ось я завтра встану рано», — і я тоді справді сповнений рішучості, тобто звечора. Однак уранці мене вже не так захоплює ця ідея, і я розмірковую, що було б краще, якби я довше посидів увечері. А потім ще ж і клопіт з одяганням, і що більше думаєш про це, то дужче хочеш відмовитись від свого наміру.

Дивна річ це наше ліжко, ця подоба могили, в якій ми випростуємо свої натруджені кінцівки і спокійно поринаємо в тишу й спочинок. «О ліжко, ліжко, райське ложе, що завжди втомленим поможе», як співає бідолашний Гуд, — ти немов старенька нянечка для нас, вередливих хлопчиків і дівчаток. Розумних і тупуватих, нахабних і добрих, ти всіх нас садовиш на свої материнські коліна і втишуєш наші примхливі плачі. Дужа людина, яку тривожать турботи; хвора, яку діймає страждання; дівчина, що ридає через зраду коханого, — усі ми, як діти, кладемо свої зболілі голови тобі на білі груди, і ти лагідно заколисуєш нас.

Але як тяжко нам тоді, коли ти відвертаєш своє лице і не хочеш заспокоїти нас. Як довго чекати світанку, коли не приходить сон! Ох, ці жахливі ночі, коли нас пече біль і трясе гарячка, коли ми лежимо, ніби живі серед небіжчиків, втупивши погляд у темні години, що так повільно наближають нас до світанку! І ще жахливіші ночі, коли ми сидимо біля когось недужого, коли тендітний вогник, тривожачи нас, то блимне, то пригасне, а цокання годинника здається ударами молота, який вибиває життя з того, хто лежить перед нами на постелі.

Але годі вже про ліжка й спальні. Я вже й так занадто довго на них затримався, навіть як на бездіяльну людину. Краще-но вийдімо та покурімо. Це незгірше збавляє час і не виглядає так похмуро. Тютюн — це благословення для нас, курців. Важко навіть уявити, про що могли собі мізкувати канцеляристи ще до часів сера Уолтера[24], коли в Англії ще не знали тютюну. На мою думку, молоді люди в середні віки були такі забіякуваті лише тому, що не мали цього заспокійливого зілля. Роботи в них не було, а курити вони не вміли, отож ті хлопці й заводилися раз у раз битись та сваритись. Коли траплялась рідкісна часина без війни, вони починали зводити сімейні рахунки з сусідами,