Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

пана, а любить і пам'ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею» (Книги, 99). Ціла програма раннього українського націоналізму подається таким чином як своєрідний міленарний проект – порятунку слов'янського світу включно з Московщиною, де Україні, однак, відведено центральну, месіанську роль: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа… Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу"» (Книги, 108-109). Див. докладніше про це у розд. 6 цієї книги. [24] Anthony J.Smith, National Identity (Reno, Las Vegas London: Universtity of Nevada Press, 1991), p.51. [25] Див., зокрема, блискучу типологію націоналізмів у статті Богдана Стефанеску «Про "хороші" та "погані" націоналізми» (Критика, №9, 1999), а також ґрунтовний огляд проблематики у кн. Георгій Касьянов, Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999). Характерна дискусія відбулась кілька років тому у журналі Znak (№3, 1997), див., зокрема, Andrzej Walicki, "Czy mozliwy jest nacjonalizm liberalny?" (Критика, № 1-2, 1999). [26] «Націоналізм – дуже хистке поняття, – визнає один із найкращих американських медієвістів Джозеф Стреєр. – Ніхто до пуття не знає, коли він стає чимось більшим, ніж просто ксенофобія, чим він відрізняється від давніх місцевих та регіональних лояльностей, який його зв'язок з релігійними, культурними й мовними відмінностями». Joseph R.Strayer, On the Medieval Origins of the Modern State (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1970), p.109. [27] Здається, єдиною ситуацією в Україні, коли погроми ініціювалися «ідеологічно» згори, а не стихійно знизу, були етнічні чистки, здійснені упівцями на Волині супроти польських поселенців. Лише тут маємо справу з цілеспрямованим втіленням певної націоналістичної доктрини, а не зі спонтанним вихлюпом ксенофобських емоцій. Хоч причетність нацистських і більшовицьких спецслужб до цих подій навряд чи слід недооцінювати. [28] Див. Е.И.Головаха, Н.В.Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994), зокрема с.105-118 ("Изоляционизм и национальная нетолерантность как проявления общей социопатии в условиях кризиса"); та Євген Головаха, Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні (Київ: Інститут соціології HАНУ, 1997). [29] Я, скажімо, не люблю кави, але як виходець зі Львова стараюсь не показувати цього перед своїми київськими знайомими, аби не викликати їхнього подиву і безглуздих запитань. Подібним чином, мабуть, і чимало баварців «мусять» вдавати з себе любителів пива, французи «мусять» виглядати галантними кавалерами, а грузини – демонструвати «широку натуру» – тобто грати очікувану від них роль відповідно до існуючих стереотипів. За належного почуття гумору й іронічного відсторонення такі побутові стереотипи можуть бути загалом нешкідливим елементом «карнавалізацїі» нашого повсякденного життя. [30] Див.: Carl Gustav Jung, "The Undiscovered Self. In: The Collected Works of C.G. Jung, vol.10, (Princeton University Press, 1970). [31] Oxana Grabowicz, "The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine: Some Key Issues". Доповідь на II конгресі Міжнародної асоціації україністів (Львів, 1993). Український переклад див. Арка, 1994, ч.2. [32] Див. також Franz Fannon, The Wretched of the Earth (New York, 1963); та V.W.Odajnyk. Jung and Politics (New York, 1983). [33] Докладний реєстр цих стереотипів зібрав Мирослав Трухан у книзі «Негативний стереотип українця в польській повоєнній літературі», (Мюнхен – Львів, 1992). Див. також статтю Олександра Гриценка «Недоречні речі» (Сучасність, 1993, ч.5). [34] О.Grabowicz, "The Legacy of Colonialism…", p. 4. [35] Див., зокрема, Є. Маланюк, «Малоросійство», Книга спостережень, (Торонто, 1966), с.229-246; Roman Solchanyk, "Little Russianiism and the Ukrainian-Russian Relationship", Ukraine: From Chemobyl to Sovereignty, (London: Macmillan, 1992), p.19-20; Микола Рябчук, «Украинская литература и "малороссийский имидж"», Дружба народов, 1988, ч.5, с. 251-254; Євген Сверстюк, Блудні сини України (Київ, 1993), с.12-18. [36] Див. L.Greenfeld, "Scythian Rome: Russia", Five Roads to Modernity (Cambridge, 1992); T.Hunczak (ed.), Russian Imperialism. From Ivan the Great to the Revolution (New Brunswick, New Jersey, 1974); R.Conquest (ed.), The Last Empire. Nationality and the Soviet Future (Stanford, 1986); T.Colton and R.Legvold (eds.), After the Soviet Union. From Empire to Nations (New York, London, 1992); J.Bratkiewicz, Wielkoruski szowinizm w swietle teorii kontynuacji (Warszawa, 1991); R.Szporlluk, "Introduction", in M.N.Pokrovskii, Russia in World History (Ann Arbor, 1970); Р.Кісь, «Російська месіанська ідея», Сучасність, 1993, ч.2. [37] Об'єктивні дослідження українсько-російських взаємин могли публікуватися, зрозуміло, лише за кордоном. Назвемо принаймні кілька фундаментальних праць, виданих в Америці й Канаді: P.Potichnyj, M.Raeff, J.Pelenski and G.Zhekulin (eds.), Ukraine and Russia in Their Historical Encounter (Edmonton, 1992); S.Velychenko, National History as a Cultural Process (Edmonton, 1992); D.Saunders, The Ukrainian Impact on Russian Culture (Edmonton, 1985); A.Motyl, Dilemmas of Independence (London, NY, Edmonton, 1993); T.Kuzio, From Perestroika to Independence (London, NY, Edmonton, 1994). В Україні перевидано дві монографії зарубіжних українських учених: М.Демкович-Добрянський, Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму (Львів, 1993) та П.Голубенко, Україна і Росія у світлі культурних взаємин (Київ, 1993). Дві блискучі статті Івана Лисяка-Рудницького («Україна між Сходом і Заходом» та «Роль України в новітній історії») з його англомовної книги Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton, 1987) потрапили до хрестоматії Історія філософії України (Київ, 1993). Заслуговує на увагу також спеціальне число варшавського журналу Zustriczi (1991, ч. І) на тему «Ukraina – Rosja» зі статтями І.Дзюби, М.Чеха, Я.Пеленського, Л.Плюща, Р.Шпорлюка, В.Скуратівського та ін. [38] Вельми симптоматичне свідчення належить відомому російському філософу Георгію Федотову, який після більшовицької революції змушений був емігрувати і більшу частину життя прожив у Франції: «Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства вразив російську інтелігенцію і до кінця лишився їй незрозумілим. Насамперед тому, що ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним. Але ще й тому, що ми злочинно мало цікавились минулим України за три-чотири століття, які створили її народність, її культуру, відмінну від Великоросії. Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, знемагаючи під польським гнітом, тільки й чекали, щоб об'єднатися з Москвою. Проте Руські в польсько-литовській державі, відтручуючись від католицтва, не були чужинцями. Вони ввібрали в себе надзвичайно багато елементів Польської культури і державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужою. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут чекало на нього гірке розчарування. Московське віроломство не забуте досі. Найяскравіше наше глибоке нерозуміння українського минулого відображається в оцінці Мазепи» (Г.Федотов, «Доля імперій», Сучасність, 1993, ч.І, с.104). [39] Див. Владимир Вернадский, «Украинский вопрос