Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Сталінградом, відморозив пальці, застудив ноги. Коли повернувся додому, то з його бабою жив інший чоловік — Кузьма. Дід вигнав Кузьму, викидав його манаття, оселився в меншій кімнаті, в хатині. Але з бабою вони так і залишилися чужими. Коли я до них приходила, кругла червонолиця Настя завжди сварилася, брязкала посудом, нападала на діда. Він мовби її й не чув, мовчки мене чимось пригощав, мовчки лягав у своїй хатині відпочити і все зітхав. Рано-вранці дід ішов до млина, і коли там щось не ладилося, похмуро сідав на сходині, невидющими очима дивився вдалину. Я подумала, що, мабуть, в усіх дідових бідах був винен той, хто звався держава.

— Ось ми з татом поїдемо до держави, хай тільки грязюка спаде. Я вже з ним побалакаю, знайте, — нахвалявся старому на втіху.

Минали роки за роками, ми все їздили і їздили в хутір. (Хуторищем ніхто його не звав). Спочатку там лишалися сараї та погреби, навесні біло цвіли сади, немовби своїм цвітом закликали господарів: ми цвітемо для вас, а ви нас покинули. Ми ходили і їздили туди часто — то накопати пролісків та рясту, то зібрати яблука, груші й сливи, то по опеньки, то по кислички.

Або — по нехворощ. На підгір’ях навколо хутора росли високі та густі стебла віників. Звідси і його назва. Хуторяни завжди нарубували гори цього добра, підвішували на горищах. Нехворощ була гілляста, пахла гіркувато-полинно, аж до весни. Віники в’язали багаті, товсті, тут їх називали панськими. Нехворощю обставляли хати, щоб їх не так оббивали дощ і сніг, щоб не нападала мишва. Всі хутірські хати пахли нехворощю, пахли валянки, куфайки, бо нею обмітали сніг. І цей запах дитинства назавжди поєднався в мене із запахом дому.

Хуторяни посилали й дітей по нехворощ. Часом приїздили горщечники або заготовачі, віники вимінювали на сіль, глечики, дратву, мило, стрічки. За звичкою хуторяни возили нехворощ у село велосипедами. Їхні хати з отим гірким запахом всі, як одна, будувалися вікнами до Босої гори. З тієї гори вже видно було хутір.

…Приходили хуторяни на свою землю і просто посидіти, ввібрати в себе дух лісу. Ставили велосипеди на місці колишнього двору, ішли вниз до бурчака напитися та набрати води. Бурчак тихенько дзюркотів, немов робив свою вічну роботу, ми не знали, як він починався, бо там була гущина й провалля. Але той бурчак був як серцевина хутора, всі колись брали з нього воду, любили сидіти на крутих розмивах і дивитися, як він живе. Над бурчаком лежала черемха, ми переходили нею, наче кладкою, вона здригалася, а потім застигала у своїй непорушній красі. Хтозна, звідки в неї була сила цвісти, коріння лежало вивернуте, стовбур потріскався. Навесні я бігала подивитися, чи деревина ожила, черемха довго не зеленіла. Гладила шорстке стебло, розповідала їй, що вже пора прокидатися, притулялася до неї щокою. Потім народжувався жовтуватий липкий листочок, мов крило метелика, а такий радісний і жаданий!

Я бігла на пагорб, до хати, гукала бабусю й розповідала про те диво. Тоді ми чомусь думали: коли черемха ожила, вже настала весна.

Над хутором стояв легкий гіркуватий аромат нехворощі, яка росла всюди, там жив ледь чутний шум лісу. То заєць пролетить низько над торішнім листям, струшуючи пилок із ліщини. То спурхне пташка з осики — «хр-р-р!». То гадюка виповзає з провалля, худа і виснажена, зозла повисне на пеньку й зашипить.

Хати в хуторі ніколи не замикалися. Двори городилися латами й лісами. Люди жили, як одна родина, ділилися молоком, м’ясом, яйцями, реманентом. У нас біля сараю стояла ступа, з кінця літа і до пізньої осені приходили хуторяни товкти просо або мак.

Коли хутірських дітей запитували, де село, вони показували на всі боки. Справді, села були скрізь, хутір тільки один. Вийдеш з Іванківець на Босу гору, дорога то в ярок, то на пагорб. А там уже видно розвалисту вербу, за якою приховалася дорога направо, попід ярком. То — на хутір.

Окремо від інших, в самому лісі тулилася хата Андрія та Лукії. Андрій був хутірський, привів у дім молоду білу, як борошно, Мілинку, теж хутірську, але незабаром вона померла з нелюбові. Люди так і казали: покинула Мілинка Андрія, бо не любив. Замість неї Андрій привів Лукію з села. Вона була висока й така худа, що видно було череп і вилиці.

Всі хуторяни — шептуни й знахарі, Андрієві казали, мов, не веди молодої до сороковин, Мілинка не пустить. А він привів. Як почали вони з Лукією ходити до вінчання, ходили з весни й до літа, так і не обвінчалися. То священик захворіє, то підвода згори перекинеться, віз обламається, то метрики забудуть. Жили невінчані.

Лукія була невдатна, не вміла ні долівку примазати, ні біло попрати. Хату довела, наче клуня зробилася. Бригадир її на роботу не кликав, бо тільки кіньми й могла править, а до того ж, щовесни була вагітна, а на зиму народжувала дитинку.

Перше немовля Лукія втопила. У них колодязь біля хати стояв, зруб лісяний. Жінка вдосвіта вийшла по мерзлій землюці, схилилася до води. А до хати повернулася вже без дитини, накинулася на Андрія: твоя борошняна Мілинка дитину одняла. Погукала і руки з колодязя простягає, просить, дай потримати.

За другою дитиною Лукію мати забрали в село, аж доки маля не побігло. Тоді Андрій поїхав підводою й привіз жінку додому. І ось Митруня зник з дому. Андрій заявив у міліцію, приїхало двоє верхи, перетрясли весь хутір, подумали на циган, що ті вкрали. Але ж уся хутірська малеча росла в бур’янах і на дорозі в пилюці, ніхто ніде не дівався. А тут таке. Поїхали ті, а через кілька днів маля знайшли в колодязі, спливло наверх, біла сорочечка вгору здулася.

Той колодязь закидали землею і вгорі затоптали. Народилося в них ще дві лукійки, лобаті та довгі, почали рости. Так Мілинка все поза хатою ночами голосить, Андрія гукає. Андрій як здурів, десь його носить лісами та полями, прийде обідраний, очі запалені, води не нап’ється. Сваряться на весь хутір, горланять, Лукія гукає людей, щоб допомогли чоловіка стримати:

— Гой, гой, завертай його на гору! — править.

Хутір годував лукійок, Лукія до села внадилася. Побуде в матері днів зо два, а потім іде до хутора, за нею скрізь по дорозі обгортки з цукерок валяються.

Тихі хуторяни дивувалися й сумували, не було в їхніх душах того, щоб пояснити чи зрозуміти, що коїться в Андрієвій хаті. Але ображена Мілинка