Читати книгу - "Мальва Ланда"

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

— Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

— Гм-м… е-е… м-м… — видушив пан Кузеля. — Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.

— Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… — звернувся до них Бумблякевич. — У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

— Але ж ми вже казали — жодної таємниці не існує. Це все вигадки, — спробував викрутитися пан Курделя.

— Е ні, існує. І особливо вночі, — завдав їм остаточного удару.

Панів радників, мов струмом прошило.

— Ага! То ви вже бачили! — вигукнув пан Кузеля.

— Ага! То ви вже чули! — вигукнув пан Курделя.

— Але це ще нічого не означає! — помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. — Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

— А музика? Музика — теж галюцинація?

— І музика. Та вино лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

— З маною я таки зустрічався, — чесно визнав Бумблякевич, — але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут — зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

— Пане Курделя, — звернувся пан Кузеля до свого товариша, — а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

— Ви, може, маєте на увазі…

— Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!

— Я тут, пане раднику, — озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

— Пане Маєр! Що я чую?!

— О, пане раднику! — заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. — Яка розпука! Я вгадую ваші думки — я не зумів панам догодити!

— Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, — тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, — перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його… е-е… гостиною бере на себе магістрат.

— Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата[84] хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув — телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

— Давайте-давайте, — поплескав його по спині пан Кузеля, — все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись. За годину чекаю вас у себе.

Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.

Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

— Що це таке? — обурився Бумблякевич.

— Ваш сніданок, пане, — ввічливо проказала дівчина.

— А де ж кроляча печінка в білому вині?

— Вже скінчилася.

— А налисники?

— Скінчилися.

— Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

— Маєте рацію, пане.

— І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

— Що поробиш, — розвела вона руками. — У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.

— Пани драгуни? — здивувався. — Де ж вони їли, що я їх не бачив?

— Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

— Але ж пан Маєр… — підвищив голос.

— Ц-с-с, — перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. — Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

— Ви себе дуже необережно поводите, — шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

— Що? Що ви казали? — не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

— Потім поясню…

— Коли?

— Ввечері…

— Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

— Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, — яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

— Так. А що?

— Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

— Я — вчений світової слави. Почесний доктор Гейдельберзького університету…

— О, браво, браво!

— … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

— Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці — то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде