Читати книгу - "Далекий простір"

з емоціями вищезгаданого Оглядача можна погодитися. Але що пропонує вельмишановний, висміюючи ходіння "правителів" на службу? Адже він малює лише гіпотетичну ситуацію: мовляв, усі мешканці мегаполіса прозріють, і всі ми втратимо владу. І, мовляв, заради цієї влади ми готові піти на збереження того, що є. Навіть якщо би потрібно було знову осліплювати кожного прозрілого.

Вивівши таким чином логічну будівлю, Оглядач накидається на міфічних тиранів. Але годі! Де ви, вельмишановний Оглядачу, бачили таких? Швидше за все, ваш власний батько – член Вищої Державної Ради. Ви малюєте немислиму фантастику і на її основі припускаєте, як поводилася б і що відчувала би вища влада. Але звідки вам це відомо? Як поводилися б і що відчували б усі ми, якби почалося масове прозріння мільйонів? Напевно, наше з вами почуття влади зіткнулося би з радістю чи з жахом цих мільйонів. Ми не здатні й уявити, що тоді творилося б із нами, в наших душах. Сила факту – це не якась там безпідставна вигадка, перед обличчям факту в людині багато що зміщується. І взагалі, невідомо, які були б наслідки. Чи можете ви гарантувати, що ці раптом прозрілі мільйони не перетворилися б на божевільний натовп, який кидається з рівнів униз головою? Чи подумали ви, вельмишановний Оглядачу, про той психічний шок, який мусили би пережити мільйони? І чим цей шок – в умовах зорієнтованого на свідомість сліпих мегаполіса – скінчився би? І чи подумали ви про відповідальність за прозріння (якби воно залежало від нас), про необхідність підготовчої роботи з масами і тому подібне. Куди вам! Для вас зір – благо і все: що тут іще думати? Даєш зір мільйонам! А там – хоч сторч головою!

Ось так, шановний Оглядачу. На вашому-таки фантастичному прикладі ми простежуємо вашу емоційну безвідповідальність.

Тепер відсторонимося від порожніх домислів. Вже принаймні 17 числень існують Державне Об’єднання і мегаполіс. За цей час змінилися тисячі поколінь. Тисячі поколінь і сліпих, і зрячих, бо ми живемо лише трохи довше за сліпих, ви це знаєте. І чомусь за весь цей час не тільки не сталося масового прозріння сліпих, але були числення, в які не траплялося жодного прозріння! Ви, напевно, знаєте, що прозріння сліпого – надзвичайно рідкісний, важко пояснюваний факт. На основі цього винятку ви узагальнюєте до немислимих розмірів і вибудовуєте здогадки. І на підставі цих здогадок висміюєте нашу закоханість у Тихий Куточок, наше ходіння на службу, наше ставлення до сліпих як до неминучого факту життя. А чого ви бажали би, вельмишановний? Щоби члени Вищої Державної Ради перестали ходити на службу? Щоб вони зруйнували своє тихе життя? А заодно і життя мегаполіса, бо ж він від самого початку – не нами! – задуманий як керований зрячими?..

Бачити в сліпих потенційних зрячих і на цій підставі жаліти їх – може, і благородно, але безглуздо. У цьому світі кожному своє: ми повинні радіти світу, який бачимо, а сліпі хай живуть своїми радощами і своїм життям. Вони у них є.

Так, ми вже не мислимо себе без сліпих, це правда, вельмишановний. Якоюсь споконвічною силою ми прикуті до мегаполіса, все наше життя пов’язане з ним. Така наша свідомість: мегаполіс дає нам їжу, невеликі блага, тягар влади, за яку повинна бути плата хоч якоюсь радістю. Все це є ми, а поза мегаполісом ми не члени Вищої Державної Наради, не Міністри, не жителі Тихого Куточка, зрештою, не читачі вашої газети, пане Редакторе! Що ми тоді? Ми ніщо.

Як бачите, звинувачувати нас у тому, що ми є такі, якими ми є, – просто безглуздо. А самі ви – про що ви писали б у кожному номері, якби не існував мегаполіс, його життя і пов’язане з ним наше? Дійсність тримає нас у могутніх руках, і нам нема куди подітися від нашої визначеності.

Більше відповідальності, пане Редакторе! Курс на демократизацію не повинен означати втрати нашим зрячим суспільством того обережного ставлення до своїх почуттів, на якому воно трималося і тримається стільки числень.

Білл Кегельман,

член Вищої Державної Наради,

доктор софософії,

Президент Академії загальних дисциплін

"Вісті Вищої Державної Наради"

Я продовжую його любити

Сліпа наречена зловмисника дала інтерв’ю нашому кореспондентові

Невисока сутула істота насторожено "дивиться" в підлогу, напружена і змучена. Такою постала переді мною студентка 126-го прим-університету, за словами однієї її знайомої, "без п’яти хвилин дружина" Габра Силка, зловмисника, що мав намір днями зупинити життя в мегаполісі (див. минулий номер "ВзМ"). З великими труднощами, під тиском батьків вона погодилася дати коротке інтерв’ю нашій газеті. Ми виконуємо її вимогу не називати прізвища, тому надалі вона буде для нас просто Ліоз.

Насамперед я запитав Ліоз, чи давно вона знайома з Габром і що вона думає про цю людину. За словами Ліоз, її хлопець був непоганим другом, але останнім часом демонстрував ознаки дивної хвороби. Дівчина відмовилася повідомити деталі. Вона переконана, що її опитують у зв’язку з пошуками хлопця, але вважає, що його шукають, щоби продовжити лікувати. Інформація про подію в Головному Залі ЦЕУ, як відомо, була заблокована Черговим Вищої Державної Наради і не потрапила у світ сліпих. Ми вирішили не переконувати дівчину та її батьків, які виявили бажання бути присутніми при розмові, що вони помиляються.

За словами батьків Ліоз, хлопець їхньої дочки, – жахлива людина, що принесла горе в сім’ю. Сама дівчина, однак, не підтвердила цих слів. Батьки вважають, що, поки Габр Силк не спійманий і не запроторений до психософного відділення, їхнє життя і життя доньки в небезпеці. Вони розповіли моторошну історію про те, як божевільний, що втік із диспансеру, підстеріг їхню дочку в районі складських приміщень недалеко від університету, де навчається Ліоз. За їхніми