Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Скільки там їх? Троє?

— Троє. Вадюха за кермом, а Монастир з Бобою по твою душу.

— Угу… — тільки і сказала жінка.

За неї взялися серйозно. З під’їзду не вийдеш. Можна спробувати вибратися на дах і вийти з іншого під’їзду. Але ці хлопці, напевно, це передбачили й доглядають за всіма виходами.

— Руслане, а як ти з ними домовлявся?

— Дуже просто. Я сказав, що зайду до тебе на годинку, побалакаю, щоб розвіяти твої підозри і ти не наробила дурниць. Потім піду. А вони будуть чекати, поки ти вийдеш. Іван Іванович сказав, що ти обов’язково вийдеш, причому, затемна. Щоб утекти.

— Надто розумний твій Іван Іванович… — невдоволено сказала жінка. — А як ти думаєш, вони не запідозрять нічого? Адже ти вже третю годину тут.

— А що робити? Є ще які-небудь варіанти? Принаймні, двері ламати вони не стануть. Та й що їм, вони тебе хоч до ранку будуть чекати.

— А як вони збиралися мене… убити? — запитала жінка.

— Як звичайно. Коли вийдеш, Вадюха вдарить по газах, з автомата полоснуть — і порядок. Метод надійний. І ніяка ментівка не встигне.

Кожне слово Руслана вкарбувалося у мозок жінки розжареним залізом. Вона могла б загинути саме так… «І ніяка ментівка не встигне», — луною звучало у вухах. А чому, власне, не встигне? Жінка стрепенулася. Потрібно, щоб устигла. Жінка схопила зі столика телефон і набрала 02.

— Ти що, здуріла? — підхопився Руслан. — Мусорам дзвонити!

— Спокійно, — жінка була незворушна. — Це міліція, чи що? — сказала вона у слухавку, змінивши голос. — Тут, знаєте, у нас у дворі, такі хлопчики, та я той, бачу, в них автомат такий страшний! Сидять у машині, така закордонна машина, сіра в нас у дворі. Курять, матюкаються, ой, боюся, когось уб’ють! Прізвище? Чиє? Моє? Шинкарук. Кличуть Аллою. По батькові? Тарасівна. Адреса? Записуйте… Тільки ви швидше, а то раптом стріляти почнуть, душогуби…

Жінка кинула мобільний на диван і втерла піт з чола. Від напруги підкошувалися ноги.

Вона налила собі води прямо з-під крана і враз вихилила склянку.

Погасивши світло у всій квартирі, вони припали до вікна кухні. «Ауді», як і раніше, стояла на подвір’ї. Міліції не було. Вони чекали вже п’ятнадцять хвилин.

— Слухай, а ти цю бабу… як її… Аллу Шинкарук… з голови видумала? — запитав Руслан.

— Навіщо брехати, коли можна обійтися найчистішою правдою? Алла — моя сусідка. У нас балкони поруч, — відповіла жінка, вдивляючись у темряву вулиці.

— А якщо мусори взагалі не приїдуть?

Жінка не відповіла. Її тонкий слух уловив шурхіт шин і мірний рокіт моторів. Вона приклала вказівний палець до губ Руслана. «Тс-с-с!» — наказала жінка і припала до вікна. Невже приїхали?

— Ну Руслан, ну мудобол-задушевник… — позіхнув Боба. — Коли уже вийде, козел?

— Трахаються вони там, — зло кинув Монастир.

— Чуйте, мужики, — подав голос Вадюха. — А може, ми її не відразу вб’ємо? Сунемо в машину, вивеземо за місто… Гарна ж баба…

— Ще один, — похитав головою Монастир.

— Тоді дайте мені її самому замочити, — зажадав Вадюха.

— Добре, — знизав плечима Боба. — Тримай.

Він простягнув узі.

Збоку від продуктового магазину, що стояв напроти виїзду з двору, зупинився невеликий фургон із написом «Пекарня Максима».

— Автоматом не маяч, — напівголосно сказав Боба Вадюсі.

На подвір’я в’їжджала червона «дев’ятка». Це було погано, зайві свідки їм не потрібні.

«Дев’ятка» зупинилася за п’ять метрів від «Ауді» і мотор глушити не поспішала. Фари яскраво горіли, тож розгледіти, хто знаходиться в салоні, було неможливо.

— Якого дідька? — пробурчав Монастир, прикриваючи очі долонею.

Раптом вітрини магазину зненацька згасли, хлібний фургон занурився в пітьму. Засліплені бандити не помітили, як відкрилися дверцята фургона і відтіля вискочили вісім чоловік. У касках поверх чорних масок, у бронежилетах, з укороченими автоматами Калашникова напереваги.

Зненацька в «дев’ятці» опустилося скло.

— Вийти з машини, руки за голову, — зажадав підсилений мегафоном голос.

Перш, ніж вражені Монастир і Боба встигли щось зміркувати, засмикався узі у руках Вадюхи. Він стріляв прямо крізь вітрове скло. В усі боки бризнули блискучі осколки, слідом за цим посипалося скло в «дев’ятці».

— Газуй! — заволав Монастир, квапливо випускаючи свою обойму в міліцейську машину.

Вони встигли рушити, перш ніж темряву по обидва боки від завмерлої з розбитими фарами «дев’ятки» розірвали спалахи пострілів. Це вели вогонь бійці спецназу, котрі розсипалися серед буйних заростей бузку.

— Ну ні хєра собі! — Вадюха реготав, як божевільний. — От так розклади!

Вони звертали в двір сусіднього будинку, коли біля сміттєвих баків з’явилася «дев’ятка». Боба випустив у її сторону скупу автоматну чергу.