Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Дай сюди автомат, Вадюхо, — зажадав Монастир. — Твоя справа — вести машину.

— А хєр там! — вишкірився Вадюха. — Я тепер цим падлюкам покажу!

— Дай автомат, — у потилицю Вадюхи вперся ствол пістолета.

Вадюха мусив підкоритися.

Коли бандитська «Ауді» вискочила на вулицю, спецназівський фургон був зовсім поруч. Вадюха різко крутонув кермо вліво, щоб уникнути зіткнення, а Боба вліпив з калашникова по передньому колесу. Марно. Колеса фургона були заповнені спеціальною губчатою масою, яка застосовується в армійських розвідувальних машинах.

— Залізні вони в них, чи що, — Боба спересердя сплюнув.

Через розбиті шибки в салоні вітер ревів так, що, здавалося, машина от-от злетить. На перехресті Вадюха рвонув на червоне світло і дивом вивернувся від «Жигулів», які, завищавши гальмами, закрутилися на місці і влетіли в чорну «Ниву». Це допомогло їм відірватися від переслідувачів — на перехресті моментально утворилася пробка.

Але вже за якихось кілька метрів на них чекала пастка. Біля посиленого поста ДАІ троє інспекторів зупиняли усі машини, не перебираючи.

— Так, мужики, — сказав Вадюха, скидаючи швидкість. — Попереду якась лажа.

— Прорвемося! — упевнено кинув Боба.

— Навряд, — процідив Монастир. — Дивися, яку дурку ставлять.

Даішники зупинили пару вантажівок, і тепер ті розверталися поперек дороги, цілком перегороджуючи проїзд.

— Давай туди! — Монастир тикнув пальцем у залізні ворота, перед якими висів знак «Зупинку заборонено» і традиційне «Бережися автомобіля». Це був в’їзд на якусь відомчу територію — чи то склад, чи то фабрику.

— Ну тримайся, мужики! — крикнув Вадюха, втягуючи голову в плечі. Він натиснув на газ, «Ауді» заревіла і рвонулася до воріт.

Якби ж їм знати, що ворота були капітальні, зсередини зміцнені навареними навхрест товстими залізними прутами і замкнені на два грубезні засуви. «Ауді» з оглушливим гуркотом влетіла у браму на повній швидкості та завмерла.

Першим з машини вибрався Монастир. Узі він залишив у салоні, натомість прихопивши з собою ТТ. Слідом виліз Боба.

Вадюха заціпенів, уткнувшись грудьми в роздуту подушку безпеки. Капот «Ауді» був зім’ятий у гармошку.

Спецназівський фургон і червона «дев’ятка» вже були тут. На Монастиря і Бобу дивилися стволи автоматів.

— Зброю на землю, руки за голову! — проревів мегафон.

Монастир знехотя жбурнув на землю ТТ. Боба нахилився, щоб покласти калашникова.

У цей момент із «Ауді» вдарив узі — то отямився Вадюха. Йому здавалося, що він стріляє точно у спецназівців. Але перед очима все пливло, автомат не слухався ослабілих рук, і йому вдалося зачепити тільки одного.

Дванадцять стволів разом заговорили у відповідь.

Першим свинцевий вихор розірвав на клапті Бобу.

Монастир сіпнувся убік і був застрелений майором, який вів усю операцію з «дев’ятки».

Вадюха пережив спільників лише на якусь мить. Кулі прошили бензобак, і «Ауді» потонула в оранжево-чорному полум’ї.

— Валізу понесу я. А ти понесеш мій дипломат, — Руслан скористався з можливості покомандувати.

Жінка не заперечувала. Коли йдеться про непринципові питання, вона згодна на другі ролі.

— А куди ми поїдемо? До тебе? — запитала вона.

— До мене не можна. У мене там… ну, розумієш… у мене до тебе була одна маруха… Валерія.

— Розумію. Ну і що вона?

— Та вона в мене живе… Але, знаєш, вона не жінка.

— У якому розумінні «не жінка»? А хто, гермафродит?

— У прямому. От ти — жінка. А вона — ні. Це я зрозумів, коли з тобою зустрівся. Коротше кажучи, я її мав на увазі великим планом. Але вона так просто не виселиться! й подітися нікуди. Вона з Донбасу, приїхала учитися, але не поступила. От і живе в мене.

— Але все-таки, куди ж ми підемо? У готель?

— Навіщо? У мене хата є запасна, як у всіх нормальних мужиків. Я тебе туди відвезу, а сам з’їжджу додому. Заберу бабло, деякі документи і повернуся.

«А ти повернешся?» — хотіла запитати жінка, але промовчала.

Над усе вона ненавиділа, коли чоловіки щось обіцяють. Особливо, коли обіцяють повернутися.

Допит Голика Туполєв залишив на закуску — треба було дочекатися результатів обшуку. А тому затриманого привели до нього в кабінет лише о пів на першу ночі.

— Я не бажаю з вами говорити, — заявив Голик з порога.

— Ви все-таки сідайте, — запропонував Туполєв, указуючи на стілець. — Є обставини, з огляду на які вам доведеться бути відвертим зі мною.

— І які ж це? — з насмішкою запитав Голик.

— По-перше, є інформація, що ви причетні до убивства відомих вам Максима Гуняковського й Алі Хайдарова. Тому я вас зараз допитую не як наркоторгівця, а як імовірного вбивцю. Я достатньо виразно викладаю?

Голик знехотя сів.

— Ваші справи кепські, Голику. Це вам не «Червоний Хімік», і цього разу відбутися легким переляком вам не вдасться.

— Хоч ріжте, але Максима я не убивав!