Читати книгу - "Перший спалах"

Я знічев’я пішла на вахту і подзвонила Олегові. Треба ж було поскаржитись комусь на свою долю. І — о, диво! — мене зрозуміли! Стукайте — і відчинять вам! — каже стара добра Біблія. Але, як ви знаєте, я не вірю Біблії. Хоча іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, все-таки дарма.

Хоч уже було доволі таки пізно, він якось вмудрився витягти мене із того наскрізь просмерділого тютюновим димом гуртожитку. Вечір був доволі таки холодний. Як не крути, починався листопад. Ми забралися в якусь кафешку і наїлися аж до кольок в животі. А коли вже були на вулиці, Олег запропонував купити пляшку вина.

Я, звичайно, була категорично проти. Ну не вживаю я алкоголю, і що мені, в петлю тепер лізти? Олег тоді посміявся з такої моєї реакції, але від забаганки не відмовився. Пиляв і пиляв мізки, поки я нарешті не погодилась.

Я не надто розбираюся в винах, але той напій мені сподобався. У нього був доволі таки приємний кисло-солодкий смак. Щоправда, від вина потім трішки почало шуміти в голові, але це зовсім не зіпсувало романтику вечора. Навпаки... Ми бродили старою частиною міста, звивистими брукованими вуличками, потім забралися у якийсь закинутий, давно забутий усіма безлюдний парк... І в моїй душі вперше щось заворушилось. Я собі подумала — а чи змогла б я коли-небудь прогулятися отак із Ванічкою? І що б я тоді відчула?

Але Ванічка був далеко. А поруч розповідав казки Олег. Я вже не пам’ятаю, що він тоді говорив, кажу ж вам, я трохи перепила... Але це, певно, було щось дуже веселе. Бо я багато сміялася. І взагалі... Мені було так хороше-хороше. Наче в моїй душі згорнувся клубочком маленький, пухнастий кіт.

А потім я повернулася додому і говорила з Ванічкою. Геть чисто про все розповіла, я ж не вмію брехати... Боже, я ніколи не думала, що він може так лютувати! Спочатку накричав на мене, навіть обізвав якимось не надто хорошим словом. Коли ж я не витримала і, розплакавшись, кинула трубку, він схаменувся і сам розридався. Благав, просив, канючив прощення, клявся, що таке більше не повториться. І я, знаєте, йому повірила... А чого б мені йому не вірити? Він мене не обманював зроду. Як і я його. Та й, зрештою, я ж його любила.

Після того ми бачилися з Олегом ще чимало разів. Наші розмови по телефону стали частішими і цікавішими. Ми обмінювались новинами і анекдотами, нишком сміялися над сусідами і говорили про життя... Іноді навіть намагалися філософствувати, хоча я й знала, що філософи з нас нікудишні. Але в тих розмовах не було нічого поганого. Нічого такого, про що я б не могла розповісти Ванічці. Якби він попросив, я б розповіла йому все. Та він не просив... І я навіть не знаю, добре це було чи погано.

Ми час від часу забігали одне до одного в гості. То на борщ, то на пироги, то книжками обмінятися... Одного разу він навіть вмовив мене залишитися на глінтвейн.

Ванічка знав про це. Як і про всі інші мої походеньки, разом взяті, ну і про кожну зокрема. Іноді вимагав деталей, іноді просто докірливо мовчав. Але він мене не засуджував. Просто просив бути обережною і благав, щоб я не забувала, як сильно він мене кохає...

Я й не забувала. Здається. Бо я вже, чесно кажучи, ні в чому не впевнена.

І Олег не забував. Він знав про Ванічку — і не тільки з моїх невпевнених жалоб. Ванічка якось говорив з ним про мене. Олег не хотів нам шкодити. І я йому вірила. Я тоді взагалі вірила всім. Навіть своєму серцю. А воно казало, що я люблю Ванічку.

Якось зимою, коли мої сусідки вкотре десь загуляли, ми з Олегом сиділи в мене в кімнаті і пили чай. Я тоді була дуже втомлена. Від теплого чаю почало хилити на сон. Я лежала на своєму ліжку, а поруч сидів Олег і бабрався в моєму волоссі. Не знаю, що він там вишукував, сподіваюсь, не бліх, але це було навдивовижу приємне відчуття. І я задрімала.

Прокинулась від того, що щось лоскотало мої щоки... Крізь напіврозплющені очі побачила зосереджене обличчя Олега, що схилилося наді мною в якійсь химерній задумі. Такого виразу я в нього ще не зустрічала. Напевно, приберігав його для якихось особливих випадків. Або просто думав, що його ніхто не бачить.

Та я бачила. Він, підозрюю, повірив, що я таки сплю... З мого волосся рука поволі перекочувала на брови. Тоді — на щоки і губи... Він не робив нічого поганого, просто легесенько водив пальцями по моїй шкірі. Вухо-щока-губи... потім знову — вухо-щока-губи... а тоді на якусь мить завагався і з губ перейшов на шию.

Що воно таке було, я навіть боялася собі подумати. Я то й не вірила, що це взагалі відбувається. Надто неправдоподібним воно мені здавалось. І — головне — я не могла зрозуміти, навіщо?

Та поки він водив пальцями по моїй шкірі і я намагалася знайти цьому всьому бодай якесь зрозуміле пояснення, моя уява викинула несподіваного коника... Я собі уявила... Чорт... Я навіть не знаю, як це краще сказати... Так-от, я собі уявила, що я цілую Ванічку, але то зовсім не Ванічка, а Олег. Ось він пильно дивиться на мене своїми темними очима. Ось нахиляється і легесенько доторкається губами... А потім... Я не скажу, що було потім, бо про таке в голос не говорять! І взагалі...