Читати книгу - "Зима у горах"

—     А де ви залишили її на ніч? — спитав раптом Айво.

—     Там, де мешкаю. Біля будинку місіс Опори Джонс.

—     М-м,— промимрив Айво й глянув на Гіто.

—     Цілком можливо,— сказав той.

—     Що цілком можливо? — сердито спитав Роджер. Він вмерз, настрій у нього був дражливий.

Айво зняв свою вовняну шапочку. Волосся в нього — Роджер не пам’ятав, чи бачив його раніше,— було рудувате й коротко підстрижене. Вій замислено погладжував його рукою.

—     Чи є у вас які-небудь здогади про те, хто міг облити ваші двері фарбою? — спитав він у Роджера.

—     Ні, немає... Просто якийсь хуліган, що...

—     Ну, той, хто може заляпати двері фарбою,— повільно проказав Айво,— так само легко може послабити й кілька гайок на колесі.

Роджер напружився.

—     Але це неймовірно! Чи не хочете ви сказати, що хтось намагався вбити мене?

—     Аж ніяк,— відповів Айво.—Вас же не вбито, га? Але схоже, що ви ще матимете силу-силенну мороки. Адже ви повинні повернути машину, вам доведеться пояснювати, чому вона...

—     Так, так, розумію. Мене цікавить таке: невже ви гадаєте, що хтось намагається зробити...— Роджер умовк. Він ніяк не міг точно назвати те, що хтось намагався йому зробити.

—     Зробити так, щоб ви втекли з Лланкрвіса? — допоміг йому Айво. Голос його звучав рівно, але в очах чаїлася тривога.

—     Слухати смішно,— промовив Роджер. Він сів у машину й завів мотор. Працював той цілком нормально. Його, очевидно, не пошкодило.

Бачачи, що Айво не зводить з нього погляду, Роджер опустив скло й запитав:

—     То ви гадаєте, я тут комусь не подобаюсь? — Він намагався говорити безтурботно, але в голосі його виразно вчувалася тривога.

—     Таке цілком може бути,— сказав Айво. Він знову надів свою вовняну шапочку й поліз у кабіну ваговоза. Гіто вже сидів за кермом. Навантажена машина, огорнувшись хмарою диму, повільно поповзла вгору.

Роджер теж рушив своєю дорогою. Набираючи швидкість, він подумав, що не перевірив інші колеса. І що скоріше він здихається цієї машини, то краще. Але спершу треба винити.

Решта дня перетворилася на суцільний кошмар. Розмова в компанії по прокату автомобілів, як і передбачав Роджер, була неймовірно важкою. Завідуючий, схожий на маленького лютого тер’єра, без кінця питав про одне й те саме, а потім ув’язнив у конторі й змусив заповнювати безліч бланків. Саме в той час, коли Роджер сидів там, старанно відповідаючи на запитання, зазначені в брудно віддрукованих формах, у нього настала запізніла нервова реакція, і його почало тіпати. Відчуваючи млість, він кілька разів змушений був зупинятись, а коли знову брався писати, то рука в нього так тремтіла, що написане навряд чи можна було розібрати. Йому невимовно хотілося піти до Маріо й випити чогось міцного, щоб збадьоритися, але маленький тер’єр-завідуючий сидів, паче на варті, в кімнаті, через яку треба було пройти, і раз у раз відчиняв двері, щоб подивитися, чи Роджер не втік, спустившись по ринві. Нарешті, мокрий від поту, непевною ходою Роджер добрався до пивної Маріо. Вона мала ось-ось зачинитися, і тому часу в нього вистачило лише на те, щоб випити й квапливо проковтнути припізнілий ленч.

Роджер незабаром перестав тремтіти, але до кінця дня відчував важкість у тілі й утому. Шкіряна сумка страшенно відтягувала плече, ноги боліли від кожного кроку по тряскій підлозі автобуса. Він бажав тільки одного — щоб швидше закінчився робочий день, і бажання це було таке непереборне, що нічого іншого для нього просто не існувало. Він навіть забув про приниження, якого зазнав напередодні ввечері, забув про те, що хтось, можливо, хоче вижити його з Лланкрвіса. Зараз для нього важило лише одне — якнайшвидше добратися до ліжка й заснути.

Перед тим як вони рутили семигодинним рейсом у місто, до автобуса ввійшла Райанон. Роджер навіть не спробував спитати її, чому вона не дотримала обіцянки. Усе довкола він сприймав зараз крізь хмару втоми, тож зараз вона була для нього тільки ще однією пасажиркою. Він ішов по автобусу й збирав плату за проїзд, а коли наблизився до Райанон, то просто зупинився й простягнув руку, наче робот. Опускаючи шилінг йому в долото, вона швидко й запитально глянула на нього. Виснажений до краю, вій, проте, мляво всміхнувся їй, показуючи, що, зрештою, не сердиться, а тоді повернувся на своє місце біля Герета.

Коли вони прибули в Карвенай, там лопотів дощ і стояла густа темрява. Пасажири почали виходити. Роджер понуро сидів на своєму місці спереду, втупившись очима у вітрове

скло. Вік не обернувся, щоб пошукати очима Райанон, хоч, звичайно, не міг не бачити її позад себе у вітровому склі. Вона почекала, поки всі вийшли, і зупинилася біля нього. Герет, мабуть, інстинктивно відчув, що треба залишити їх самих, і вийшов з автобуса слідом за пасажирами. Роджер бачив, як він, не озираючись, рушив через площу до своєї пивної.

Райанон зразу ж перейшла до діла:

—     Пробачте, що мене не було вчора ввечері.

Роджер повільно підвівся й глянув їй в обличчя.

—     Пусте.

Вона стенула плечима.

—     Я не знала, що робити,— сказала вона.— Розумієте, я багато думала після того, як ви запросили мене в готелі. І вирішила, що краще буде, коли я не прийду.

—     Краще для вас чи для мене?

—     Для нас обох. Я певна, для вас це так, знічев’я, а я не хотіла, щоб ви почали на щось розраховувати.

Роджер розтулив був рота, але вчасно похопився. Навіщо заперечувати? Він чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі, її відвертість робила їй честь.

—     Жахливо, коли доводиться розчаровувати людей,— сказала вона,— Але постарайтеся зрозуміти мене.

—     О, я добре