Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Не кип’ятися. Хіба не було можливості сплигнути з голки ще на початку, коли ми разом з тобою побували на тій бісовій дискотеці?

— Тебе кололи наркотиками? Я запитую: тебе особисто кололи героїном? — закричав Володька. — Ти сам відчував, що це таке, коли тебе крутить так, що не знаєш, куди подітися, не знаєш, як рятуватись од того болю? Він проникає в кожну клітинку не лише мозку, а й усього тіла. Я що, по-твоєму, не розумію, в яку халепу вляпався? Але ж вийти з цього кола не можу. Мені вже наплювати на себе. Мені кінець. Але ж батьки… Як мені їх шкода! Вони тягають мене по різних клініках, платять шалені гроші різним шарлатанам, психологам, а я точно знаю: як тільки вирвуся з їхніх лабетів — одразу знайду сто різних способів, як знову і знову обманути і вколотися. Обманути всіх, увесь світ.

— Не кричи, на нас звертають увагу, — Сашко озирнувся. — Ходім десь посидимо, погомонимо.

Друзі перетнули вулицю й зайшли до кафе, в якому сиділа якась компанія молодих людей напідпитку. Хлопці так захопилися розмовою, що особливо до тієї компанії й не придивлялися.

— Невже ж таки немає виходу? — вів далі Новінський. — Є ж люди, які можуть допомогти. Тим більше, як мені здалося, ти й сам хочеш позбутися тієї зарази.

— Я ж тобі вже розповів, що не раз пробував — не виходить. Кінець мені, Сашко, кінець.

У цей час за столом, де сиділа компанія, почалася сварка. Лаялися хлопці, голосно верещали дівчата. Володька повернувся в їхній бік і побачив, як здоровань років сорока з розмаху вдарив в обличчя дівчину, що сиділа поруч. Та зойкнула і спробувала вискочити з-за столу, але молодик схопив її за плече лівою рукою, а правою знову ляснув по щоці. Ще одна пара — хлопець і дівчина — лише спостерігала за тим, що відбувається.

Володька й Сашко як за командою зірвалися з місць і кинулися до сусіднього столу. Шершун завдав здорованю кількох ударів руками в ділянку грудей, а потім розвернувся і

блискавично зацідив ногою в щелепу. Той, як мішок, повалився на підлогу. Сашко в цей час проробив майже такий самий фінт з другим хлопцем. Той «уклався» поруч із приятелем. Обидва не ворухнулися.

Володька нарешті звів очі на дівчину, яка в цей час уже витирала серветкою обличчя від крові, що бігла з носа й губи.

— Міла? — Володька остовпів. — Це ти? Як я тебе зразу не впізнав?

— О, то ми, виявляється, знайомі? — іронічно вставив Сашко. — А я думаю, чому це мій друг, взагалі-то мирна й толерантна людина, так неслабо приклався до мармизи цієї потвори.

— Та й ти, здається, не з великою любов’ю поставився до його дружка, — Володька, говорячи це, дивився на Мілу. — Що ж ви, дівчата, не поділили з цими бовдурами?

— Стелла, — нарешті очунявши, промовила друга дівчина й подала руку Новінському.

— Гарне ім’я, — промовив Сашко, наче не помітивши простягненої руки. Він узяв паперову серветку, витер нею долоні й кинув на стіл. — Я так розумію, що діалог між постраждалою і її рятівником триватиме? — Новінський подав Шершуну руку. — Володю, телефон мій знаєш. Завтра чекаю від тебе дзвінка. Не зникай і не опускай рук. Ми ще з тобою повоюємо. Бувай, — і Сашко швидко вийшов.

— Бувай, Сашко, — задумливо промовив Шершун услід другові, який уже вийшов на вулицю. — Ну, а тепер, мені здається, треба звідси линяти, бо маю чуйку, вже дехто кудись зателефонував. Нам не вистачало тільки міліції.

Володька міцно взяв за лікті Мілу і Стеллу й мало не силою вивів їх на вулицю.

Сашко Новінський, вийшовши з кафе, у будці телефона-автомата набрав номер.

— Алло, добрий день. З’єднайте, будьте ласкаві, з генералом Шершуном. Скажіть, що з терміновою справою до нього Олександр Новінський. Він знає. Так, він чекає мого дзвінка. Дякую. — Сашкові довелося чекати з хвилину, а може, й більше. Нарешті на другому кінці дроту відповіли.

— Шершун слухає.

— Товаришу генерале, доповідає Новінський.

— Сашко, не так офіційно й не так голосно.

— Вибачте, дядю Володю, курсантська звичка. Як розповідати — коротко чи з подробицями?

— Розповідай так, щоб я зрозумів, а ті, що висять на вухах, навпаки.

— Гаразд. Зустрілися, як і планувалося, так би мовити, випадково. Зраділи-обнялися. Зайшли теж у «випадкове» кафе. Серйозно поговорили. Розуміє свою провину, але боротися, каже, несила. Переживає за вас. Постановочна трупа акторів усе розіграла талановито. Правда, не очікували, що дехто так завзято стане на захист скривджених. Прийдеться Олексієві дещо підрихтувати фізіономію, бо отримав удар неслабенький. Та ще й ногою. Я навіть не думав, що Володя так уміє. Ну, мій «противник», побачивши таку розправу, сам швиденько впав, не чекаючи фінтів з мого боку. Дісталося від Олексія й леді. Він теж трішки перестарався: розбив їй носа й губу. Коротше, усе було максимально правдоподібно. І далі все пішло, як домовилися: Володя впізнав дівчину, а вона на знак подяки, здається, забрала його додому.

— Що значить «здається»?

— Мабуть, усе-таки точно забрала. Бо коли я вийшов, ні дівчини, ні Володі вже на вулиці не було.

— Ну, гаразд. Дякую за допомогу. З Олексієм я розберуся. Він і не такі удари тримав — справжній боєць. Не думаю, щоб удар Володьки зміг Олексія покласти. Актори, йоханий бабай…