Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

одному недужому кров треба було кинути, а другого поголити, от цилюрник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не збагнітувати свого нового ще капелюха, взяв собі на голову мідницю до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала й ви-сявала на півмилі. їхав цилюрник на сивому ослі, як зауважив Санчо, але Дон Кіхот узяв його за сірого в яблуках коня, а мідницю за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх [117] рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного вершника ближче, наш гідальго не став із ним у речі заходити, а розігнався чимдуж конем і наважив списа, щоб противника наскрізь прошити; одно лише встиг на бігу крикнути:

— Обороняйся, бестіянський сину, або по добрій волі оддай, що належить мені по праву!

Цилюрник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб од грізного списа ухилитися: зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не здогнав би. Мідниця лишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього, зауваживши, що розумно вчинив той бусурмен, як ото буває бобер, обскочений звідусіль мисливим, одкусує собі й кидає геть те, задля чого, як підказує йому вроджене чутиво, на нього полюють. Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав:

— Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше.

Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:

— У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує.

Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся.

— А чому се ти, Санчо, смієшся? — спитав Дон Кіхот.

— Тому сміюся,— відповів джура,— що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління.

— А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула.

— Авжеж,— сказав Санчо,— аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював.

— Не дуже я тією втратою журюся,— відповів Дон Кіхот,— тобі ж, Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю.

— Дався він у помку і мені,— сказав Санчо,— та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, [118] щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Хіба що на ковдрі ще доведеться коли погойдатись, бо од того лиха нема способу вберегтись; тут уже тільки вбери голову межи плечі, заплющ очі та й не диш — здайся у всьому на долю й на ковдру.

— Недобрий же з тебе християнин, Санчо,— сказав йому Дон Кіхот, почувши ті слова,— що ти довіку не можеш забути вчиненої тобі кривди. Знай же, що благородні й великодушні серця не звертають уваги на такі марниці. Чи тебе на ногу охромили, чи ребро тобі зламали, чи голову провалили, що ти не можеш забути тих жартів? Бо річ цілком певна, що то були собі жарти й смішки, а якби я вважав, що то поважна справа, я повернувся б туди і, мстячи за тебе, накоїв би більше лиха, ніж греки за вкрадену Гелену. Правда, якби та Гелена жила тепер, або моя Дульсінея жила тоді, то спартанська цариця не славилась би так своєю вродою.

По сім слові зітхнув так тяжко, що теє зітхання аж у хмари вдарило.

— Ну, нехай уже будуть смішки, коли за них не можна оддячити всправжки,— сказав Санчо.— Та я добре знаю, що було всмішки, а що всправжки, і воно мені довіку не зітреться ні з пам'яті, ні з хребтини. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого одбіг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!

— Нема в мене такого звичаю — грабувати переможених,— сказав Дон Кіхот,— бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо,