Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

29 жовтня 1918 р. 14 основних і 4 додаткові пунктів доктрини Вільсона обговорювали англійським та французьким прем'єри за участю особистого представника американського президента полковника Гавса. Четвертий пункт цієї доктрини, який безпосередньо стосувався України, звучав так: «Перше питання, чи російська територія є рівнозначна з територією, яка належить до колишньої Російської імперії. Ясно, що це не так, бо ж пункт XIII постановляє про незалежну Польщу; це є постанова, яка виключає відновлення імперії. Те, що признано важним для поляків, мусить бути з певністю признане для фінів, литовців, латишів і, можливо, також для українців. Бо ж від часу, коли ця умова була сформульована <…>, ці поневолені народи піднялися, і не може бути сумніву, що їм мусить бути дана можливість вільного розвитку»[296]. Ця позиція, підтримана Ллойдом Джорджем, вимагала визнання існуючих національних урядів та етнічних кордонів між державами de facto. Разом з тим, констатувалася наявність гострої суперечки між Україною і Польщею в Східній Галичині, причому американські представники відкрито заявили, що остання «не повинна належати до Польщі»[297]. Очевидно, що така позиція не могла бути беззастережно підтримана французами. Клемансо погодився з ідеями Вільсона, в т. ч. про створення Ліги Націй як частини нового світового порядку, в обмін на підтримку позиції Франції, зокрема щодо Польщі.[298]

США підтримували Велику Британію, висунувши водночас певні рекомендації:

– підтримати самостійну українську державу,

– передати Східну Галичину Україні,

– якщо Україна перебуватиме «в стані хаосу», передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому,

– Крим повинен належати Україні як природний материк. США та Великобританія також виступили проти польської інвазії в Галичині. Аргументи полягали в тому, що воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки. Як пригадували Мартос та Удовиченко, 19 березня уряд ЗОУНР та командувач УГА Омелянович-Павленко, а також польський комендант Львова отримали телеграму, підписану прем'єрами Франції, Великобританії, Італії і президентом США, з пропозицією як українцям, так і полякам припинити між собою бойові дії і обіцянкою «справедливого» розгляду справи Галичини на Мировій конференції[299]. «Нехай нас розсудять залізо та кров», – такою була відповідь українського воєначальника.

Ставка Антанти на Денікіна та Колчака, визнання останнього 26 травня «Верховним правителем», у свою чергу, визначили всю подальшу логіку боротьби на фронтах громадянської війни в Росії та Україні. Зрештою, ці рішення визначили хід історії Європи аж до кінця XX сторіччя.

Що принципово могла протиставити світовій потузі націонал-соціалістична УНР, провідники якої підписали на початку року в Бересті зрадницький, з точки зору Антанти, мирний договір?

Єдино правильна відповідь на це риторичне запитання є такою: НІЧОГО.

Адже, згідно з рішенням лідерів країн Антанти, до участі в конференції було запрошено тільки ті держави, які воювали на боці країн Згоди. Україна, яка підписала угоду з німцями, суб'єктом конференції бути не могла за визначенням. «Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки». Голова делегації Сидоренко, як і більшість його підлеглих, не знав іноземних мов. Всередині самої делегації було три течії – «самостійників», «федералістів», «галицьких сепаратистів». Українці до того ж не змогли налагодити співпрацю навіть «із прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які були змушені працювати самостійно для справи визнання України Антантою».[300]

Дипломатія УНР могла хіба апелювати до вищих ідеалів справедливості, права націй на самовизначення тощо – жодних практичних наслідків це мати не могло і не мало. Союзники ні за яку ціну не стали б псувати відносини між собою через претензії українських націонал-соціалістів. Хіба 24 січня 1919 р. схвально відгукнулися на пропозицію американського президента, ухваливши заяву про свою стурбованість «повідомленнями про численні випадки застосування в Європі та на Сході збройної сили з метою оволодіння територією, хоча тільки мирова конференція повинна встановити, кому вона буде справедливо належати»[301]. Але такі та їм подібні зауваження були нічого не вартими словами. Щоб нейтралізувати їхній теоретично можливий ефект, Варшаві треба було лише час від часу нагадувати країнам-переможницям про Брестський мир, про більшовицький характер УНР та про споконвічну належність Галичини до Речі Посполитої.

Але можна було обійтися і без цього. Українська сторона цілеспрямовано, наполегливо, напружено затягувала зашморг на власній шиї. А заразом і на шиях мільйонів