Читати книгу - "Реальна загроза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дохідливо пояснив йому, що на борту лайнера перебуває щонайменше один шпигун, якому стало відомо, для кого призначалися доправлені ними кораблі.
— Це погано, — спохмурнів капітан Рахім.
— Це вкрай погано, — сказав я. — Ми не можемо допустити розголошення таємниці.
— Судячи з ваших дій, — зауважив капітан лайнера, — ви не збираєтеся поховати вашу таємницю разом з нашим кораблем.
— Ми воліли б уникнути таких радикальних заходів. Поки ваше судно просто затримано. Проте майте на увазі: за найменшої спроби втекти ми відкриємо вогонь на враження. Особисто для мене це буде трагедією — але я виконаю свій обов’язок.
— Розумію. А що далі?
— Боюсь, капітане, що вам, вашій команді і всім пасажирам на певний час доведеться скористатися гостинністю однієї дуже милої планети. Не знаю, на який термін, це вирішувати не мені.
На щастя, від ведення подальших перемовин мене звільнила поява решти наших кораблів разом з флаґманом. Я передав контроль над ситуацією адміралові Сантьяґо, який без зайвих церемоній став обговорювати з капітаном Рахімом умови здачі лайнера. Втім, це була чиста формальність, бо до корабля вже летіли шлюпки з космічними піхотинцями.
Тим часом зі мною по окремому каналу зв’язався капітан Ольсен. Його очі сяяли гордістю вчителя за свого учня.
— Відмінна робота, колеґо! Прийміть мої вітання. Ви блискуче провели операцію з перехвату.
— Кожен на моєму місці… — почав був я, проте Ольсен урвав мене.
— Це неістотно. На вашому місці опинилися ви — і годі. За словами командувача, ви блискавично зорієнтувались у ситуації й виявили ініціативу.
Звичайно, я не став говорити, що мої дії видавалися блискавичними лише в порівнянні з загальмованістю адмірала Сантьяґо. А ще я вирішив, що в своєму рапорті, не відступивши ні на крок від фактів, спробую максимально пом’якшити ситуацію. Хоча навряд чи це допоможе адміралові. Навіть якщо капітан флаґмана вчинить так само, залишаються ще офіцери зв’язку з обох кораблів. Вони у своїх звітах для служби безпеки нічого не прикрасять…
— До речі, колеґо, — продовжував Ольсен. — Ви таки мали рацію щодо лейтенанта-командора Ґарсії.
— Він уже зізнався?
— Гм. У певному сенсі. Безпосередньо перед стартом адмірал повідомив мені про ваші підозри і наказав про всяк випадок узяти Ґарсію під варту. А він учинив запеклий опір, навіть поранив одного з піхотинців, намагаючись дістатися до шлюпок. Не знаю, що він збирався робити далі, куди втікати, але результат наявний — своєю поведінкою він викрив себе з головою. Поза будь-яким сумнівом, він той самий шпигун.
— От покидьок! — сказав я від душі. — Тож-бо так вислужувався, щоб отримати це завдання… Ви вже зірвали з нього погони?
— На жаль, я позбавлений такого задоволення. Це прероґатива суду офіцерської честі.
Завершивши розмову з Ольсеном, я підвівся з крісла, збираючись, як це заведено, подякувати присутнім на містку за роботу. Але вони випередили мене й дружно заплескали в долоні.
— Шкіпе, — промовив лейтенант-командор Купер. — Вітаємо з вашою першою місією на посаді капітана. Так тримати!
— Дякую, — відповів я; особливо мені влестило, що Купер назвав мене „шкіпом“: саме так, скорочено і трохи фамільярно, пілоти „Оріона“ частенько зверталися до Ольсена. — Сподіваюсь, я не наробив багато помилок?
— Усе було за вищим розрядом, сер, — запевнила мене Девіс. — Майже як у капітана Ольсена. Ви помилились один-єдиний раз.
— Коли?
Усіх випередила рудоволоса Прайс. Вона з усмішкою пояснила:
— Коли забули сповістити екіпаж про старт корабля.
Розділ п’ятий
Криза 1
Коли на порозі дому тебе кидаються обіймати відразу троє жінок, це, звісно, приємно. Хоча й відчуваєш себе безпорадним звірятком, якого роздирає зграя голодних вовків. Точніше, вовчиць.
Яна перша відпустила мене й сказала:
— Ну, годі, годі, дівчата. Вгамуйтеся. А то овдовієте ще до весілля.
Я обмінявся з Елі й Ліною кількома палкими поцілунками, після чого ми вчотирьох пройшли до вітальні. Я опустився на диван, Ліна примостилася зліва, поклавши біляву голівку мені на плече, а Елі сіла праворуч і взяла мене за руку. Яна влаштувалась у кріслі навпроти.
— Мабуть, ти голодний? — запитала вона. — Щось принести?
— Ні, дякую, я повечеряв у шатлі, — відповів я. — Зараз мені потрібні лише ви — мої кохані дівчата і моя люба сестричка. Я за вами дуже скучав!
Яна всміхнулася:
— Особливо, за цими двома німфочками обабіч тебе. Ти справжній бабій, братику. Інші чоловіки ніяк не можуть обрати між блондинками та брюнетками, а ти вирішив цю дилему з елеґантною прямолінійністю — взяв собі й ту, й іншу.
— Авжеж, — із серйозною міною підтвердив я. І запитливо подивився на Елі: — Сподіваюсь, ви добре поводилися без мене?
— Не сумнівайся, — відповіла вона. — Ми були порядними дівчатами, наліво не гуляли.
— Це точно, — кивнула Яна. — Ні наліво, ні направо не гуляли. Лише у вузькому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реальна загроза», після закриття браузера.