Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

а підлітки та юнаки знемагали від спроб узгодити декларації вождя всіх народів та його циркові рішення. Пам’ятаю, що наше покоління виховували в дусі захоплення могутністю та непереможністю Червоної Армії, і та віра була природною, щирою, опертою на ентузіазм та відданість комуністичним ідеалам. Проте навіть дитячий зір відзначав убогість червоноармійської форми, нерозвинутість наших офіцерів, відгомін про враження жителів Західної України, приєднаної до Союзу в тридцять дев’ятому році, після контакту з нашими військами докотився до нас, і ми хворобливо прокидалися від тяжкого гіпнотичного сну славослів’я та соціальної пихи, розуміючи, що існує прірва між тим, що написане в газетах чи книгах, і тим, що діється в світі.

Тяжким випробуванням для тодішньої свідомості був пакт про ненапад з гітлерівською Німеччиною. Досі ми знали, що фашизм є антинародним рухом, що гітлерівська банда — агентура світового імперіалізму, що спілка «держав осі» сформована для боротьби з Комінтерном.

І раптом, зненацька ми прочитали в газетах, що націонал-соціалістська партія — братська партія, що ми з Німеччиною — друзі навіки й ніколи не здіймемо зброї один супроти одного; ми німіли від подиву й містичного остраху, коли бачили на фотографії Молотова в обнімку з Гітлером, а Сталіна з усміхненим, щасливим Рібентропом. Все полетіло шкереберть, критерії танули, як піна на сонці, наші вчителі у відповідь на прискіпливі запитання учнів, як розуміти химерні події, розводили руками, ніяково мугикаючи: «Ми нічого не розуміємо, діти! Напевно, в цьому є якась політична таємниця. Маємо вірити лише в одне: наш мудрий вождь знає, що треба робити!..»

Тим часом з бібліотек щезали книги та журнали, де фашизм та націонал-соціалізм згадувалися дошкульним словом, з прокату зняли фільми, навіть історичні, де німців громили вітчизняні війська. Було заборонено показувати стрічку «Щорс» у постановці Довженка, «Олександр Невський» та деякі інші. Ешелони з хлібом, салом, маслом невпинно прямували на захід, вождь твердив про надійний мир, а тим часом прості люди бачили тяжкі сновидіння про війну з німцями, чутлива психосфера народу вже малювала в півсвідомості ті події, котрі сягали корінням у історичний ґрунт, давно запліднений драконячими зубами.

В кінці тридцять дев’ятого року Сталін вирішив зажити лаврів військового стратега, давши наказ про війну супроти Фінляндії. Коли учитель фізкультури прочитав у газеті повідомлення про початок конфлікту, наш клас дружно закричав: «Ура!» Вихователь дивився на наші захоплені пики мовчазно й сумовито, і ми відчули в його погляді щось незвичайне, трагічне. Ентузіазм потроху згас, і вчитель стримано сказав: «Це добре, діти, що ви патріоти. Але не забудьмо, що кожної хвилини на снігу залишаються непорушні тіла наших червоноармійців та командирів. То — наші брати й батьки...» Він ніби вилив холодної води на наші голови. Ми сприймали вістку про війну як кадри цікавого фільму, зовсім не прикладаючи ті повідомлення до власного життя, а тут зненацька над сонною бездумністю прокотився болісний вихор, нагадуючи, що життя складається не лише з урочистостей та свят, а й з болісної реальності. Незабаром почали приходити вістки про вбитих та поранених, стало відомо про впертий опір білофіннів, про потужний захист «лінії Манергейма», про бездарність нашого командування. Навіть так звана «перемога», яка дала нашій країні смужку додаткової території, засвідчила страхітливу бездарність і підлість сталінської кліки ще тоді, до вирішальної битви з фашизмом...

А потім — жахлива вістка про війну. Її чекали, передчували, проте повідомлення про напад Німеччини було громом серед ясного неба. Налагоджувалося життя, люди вперше за багато літ наїдалися вдосталь хліба й до хліба, весна сорок першого видалася доброзичливою, врожайною: стіною стояли на українських полях жита, пшениці, буйно зацвіли сади й зав’язалися на плід. Пам’ятаю прогулянки в полі за Буртами: жито вигнало так високо, що я пірнав у нього з головою — а ріст у мене був підходящий. Більше ста вісімдесяти сантиметрів.

У червні ми з сестричкою їздили до Києва, здавали документи до геологічного технікуму. Оля бажала туди перевестися із Ржищівського педагогічного училища, а я вирішив поступити на перший курс. Поверталися ми, як завжди, пароплавом, бо автобусного сполучення з Кагарликом до війни не було. Херсонський пароплав усю ніч повз до Ржищева, десь о четвертій ранку ми зійшли по трапу на берег. Над Дніпром уже розплющував око схід, світанкова прохолода змушувала щулитися. Не встигли ми пройти й п’ятисот метрів, як над пустельними вулицями Ржищева загримів динамік: «Громадяни й громадянки Радянського Союзу!» То була відозва Молотова до народів нашої країни. Ми незчулися, як пролетіли відстань від Дніпра до Буртів, дома всі вже знали про тяжку вістку. Люди дивувалися, чому Сталін не виступив по радіо. Деякі їдучі діди зауважили, що вождь всіх народів ще не встиг зорієнтуватися, у якого Сірка позичати очей, як пояснити людям, що «братська партія» вчинила віроломство.

Ті дні згадуються, мов у тумані. Не можу досі пояснити того, що сталося з нашою сім’єю, чому були вчинені рішучі, несподівані кроки: батько блискавично розрахувався з роботи в Києві, хатку ми продали буртянським людям, сякий-такий скарб повантажили на підводу і рушили степовими путівцями до Витачева. Пам’ятаю, як нас перейняли десь біля Стрітівки хлопці з мисливськими рушницями (добровільна дружина, сформована для затримання німецьких шпигунів!), перевірили наші документи та добро, зав’язане вузлами. Запам’яталася химерна гра тих парубків у солідних «вартових», сварливі голоси, погрози «відправити куди треба». Зрештою нас відпустили. Біля Витачева розплатилися з господарем підводи, найняли куговщика з човном, переправилися до родинного села Кілова. Там влаштувалися на перші дні у рідної тітки Ганни, батькової сестри.

Чому батько вчинив так нагально й несподівано? Він ніколи не міг пояснити цього. Коли я його запитав про це вже після війни, він розвів руками: «Ти знаєш, я не думав. Було таке відчуття, ніби хтось інший діє помимо мого бажання». Це саме те, про що я згадав: причини тих або інших вирішальних подій сягають коренем невидимих і невідомих глибин...

Наступні події показали, наскільки позасвідоме рішення батька було мудрішим від будь-якого іншого, продиктованого тверезим розрахунком. Ймовірно, що похапливий переїзд врятував життя не лише мені, а всій сім’ї. Проте аналізувати тонкі закономірності долі, напевне, не слід, тим більше що й читачеві це не вельми цікаво. Згадаю лише ті події, що до невпізнанності збурили глибини моєї юнацької душі...

Величний Дніпро, чарівні річкові луки, казкові ліси довкола Кілова так магнетично зачарували