Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Тричі в вулицю 'го гнали,

А кайдани з ніг і з рук

Не злази́ли. Вийшов з війська

По сімнадцяти роках,

Сам на світі, голий, босий,

І обняв го дикий страх -

Не за себе, бо був сильний

І здоров, робити вмів,

А за те, що, літ проживши

Тридцять п’ять, він ще не вспів

Жодного порятувати,

Жодного добра зробить!

Що терпів за правду стільки -

Кому ж з сього легше жить?

І подумав: «Треба взяти

Серце в жменю, перше стать

Багачем, тоді і бідних

Буду мав чим спомагать».

І що мислиш? Архіжидом

Він на десять літ зробивсь,

Шахрував панів, маєтку

На купецтві доробивсь.

Торгував дровами, сіном,

Брав достави військові,

Сплави сплавлював до Гданська,

Наші сукна крайові

До Румунії возив він…

Аж прийшли тісні роки -

Все покинув, взявсь до хліба,

Кукурудзи і муки

Достарчав для трьох повітів,

Бідним даром роздавав,

Заложив свою пекарню…

Словом, він урятував

Не одну родину хлопську

І жидівську від біди.

Знаєш, як прийшли вибори

В сорок осьмім, то жиди

І хлопи́ його хотіли

Послом в Відень обібрать,

Та пани й попи їх тільки

Закричали… Що й казать,

Як усі його любили,

Хоч був острий на язик!

Він не раз до мене мовив:

«Я б отак, як ти, не звик

Хлопом жити і коритись!

Гнеть мені б в арешті буть!

Знаєш, як тоді я бачив,

Як пан жінку копнув в грудь,

То вся кров у мні скипіла

І над вухом, мов оса,

Забриніло… Будь молодший,

Я б прибив його, як пса!

Ні, не жить мені з тобою!

Не для мене тихий рай!»

Отаких людей виводить,

Сину, інколи наш край!»

Часто я відтак до Штенгля

По дорозі забігав,

І гостив, і днів по кілька

У роботі помагав.

Все мене приймали щиро,

Хоч я бідний онучкар,

А вони заможні газди.

Дар у них був мов не дар,

А неначе довг відданий.

Із хлопами враз жили,

Як свій з своїм, всюди спільно

Хлопську сторону тягли.

Шльома був в громадській раді

І в шкільній був делегат,

Сам, в літах уже, по-руськи

І по-польськи вчивсь читать.

Хаїм говорив частенько:

«Вчіться, діти! Треба нам

Приставати до народу,

Кинути служить панам!

Бо глядіть лиш, до чого нас

Панська служба довела,

Що ненавидять нас люди,

Радуються, як з села

Жид виходить! Що не сміє

Жид до хлопа підійти

Просто, як до чоловіка

Чоловік! «Еге, знать, ти,

Хочеш щось урвати в мене!» -

Дума хлоп і, неборак,

По найбільшій часті зовсім

Справедливо дума так».

Так-то Хаїм своїх внуків

І сусід-жидів навчав

І при тім все Шаю-Ляйба

Добрим словом споминав,-

Знать, любив він Шаю-Ляйба,

Як вітця, і поважав…

Аж прояснювався, кріпшав,

Як про нього говорив:

«Ой, на много річей очі

Він мені, бач, отворив!

Як він гриз мене, що Шльому

В світській школі я не вчив!

Що тепер хлоп без науки!..

А ти знаєш, він скінчив

Вік свій в мене, тут, в цій хаті!

Ну, такий вже чоловік,

Знать, не міг у власній хаті,

В розкоші скінчити вік.

Бачиш ти, він був бездітний,

А як вмерла жінка, тут

Він задумав весь маєток

Для бідно́ти повернуть.

Та не так, як другі роблять,

Що своєї смерті ждуть,

А відтак запишуть суму.

Йде той гріш, немов на гріх,

Через бог зна кількі руки

І в них тає, наче сніг.

І заким дійде до діла,

Вже до половини зник:

Дармоїди обловились,

А для бідних вийшов пшик.

Не такий був Шая-Ляйб мій!

Сам він руки засукав

І шпиталь для бідних в Жовкві

Своїм коштом збудував.

Далі лазні дві жидівські:

В Кристинополі одну,

Другу в Раві, і в них мікви, 35

Все, що там потрібно… Ну,

Все добро так розділивши,

Припровадивши все в лад,

Думав в Жовкві при божниці

Яко габе 36 умирать.

Протяглось то так з півроку.

Осінь. День був дощовий,

І сльота була. На шляху

Геть розмок, розкисся глий…

Бачу, лізе щось, чалапка,

Звільна, мов той жук, повзе.

Наближавсь, завертає…

«Шая-Ляйб! Чи ти ж то се?»

«Я! - говорить.- Ну, насилу

Я добивсь у хутір твій!

Та й ослабли ж кості! Швидко

Їм належиться спокій!»

Зараз ми його до хати,

Обігріли, зодягли,

Бо обдертий, як жебрак, був,

Покріпитися дали.

Віддихнув. «Ну,- каже,- Хаїм,

Наближається мій час!

Хоч прийми мя, хоч жени мя!

Я вмирать прийшов до вас».

«Бог з тобою,- кажу,- брате,

Щоб тебе я з хати гнав!

Ти живи й сто літ у мене!

Але як же се? Ти ж мав

В Жовкві в школі габе бути?»

«Ну, і був до вчора, був!

Ну, а вчора… Подивися

Тут!»… Халат він розгорнув,

Розгорнув сорочку - боже!

Груди, плечі в синяках!

«Шая-Ляйб! - кричу я.- Що се?»

Він сміється. «Ах-ах-ах!

То моя заплата,- каже,-

Від кагалу! Слухай лиш,

Як вони мені платили,

Може, й сам їх похвалиш!

Вмер коршмар один близ Жовкви,

Страх побожний чоловік:

В бібліях святих, в молитвах

Він прожив увесь свій вік.

Жінка шинкувала, теща

Шахрувала мужиків,