Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Виходжу з машини та підбираюся.

Усередині мене вулкан, який зараз буде дуже доречно виплеснути.

- Це як розуміти? - гаркає придурок, хапаючи мене за грудки.

Скидаю його руки.

- Що саме?

Мені завжди було цікаво спостерігати за тими, хто не вміє стримувати емоцій. У них на обличчі все написано, як на долоні. Тому я таких не боюсь. Та я взагалі насправді нікого не боюся. Тільки злюся.

У цю конкретну хвилину дуже сердився на нього за те, що зірвав момент, коли Олівія була зі мною відвертою.

- Зак, ні.

Дзвінкий голос прилітає мені до потилиці, а потім відбувається те, чого я ніяк не чекаю.

Олівія постає між мною та своїм братом. Однією рукою притримує шорти, зібравши їх у гармошку на талії, а другою торкається цього неадекватного до грудей.

- Ти тому не хотіла з ним їхати до школи? – харкає вогнем ненормальний. - Він пристає до тебе, Лів?

- Боже, ні, - обурюється дівчинка.

Не можу стримати посмішки. Я б уже давно причепився, якби вона завжди була такою, як сьогодні.

- Що ти скалишся? – сердито гаркає Зак.

Треба визнати, що я його навіть поважаю за те, що захищає сестру. І через те, що побив того упиря за подружку її. Йому б навчитися себе контролювати, і гідний індивід вийде.

- Над тобою, - говорю, закладаючи руки в кишені.

Він нічого мені не зробить. Хотів би вже врізав. Швидше за все, присутність сестри його стримує.

- Ти її чіпав? - смикається вперед, але Олівія тільки сильніше штовхає його назад. - Він чіпав тебе, Лів? Я тебе закопаю, козел.

- Ні, Заку, - повторює Олівія, продовжуючи штовхати його далі. – Скайлер допоміг мені.

- Тим, що одягнув у свій одяг? Він тебе…?

Замість слів хлопець стискає щелепу, і я читаю на його обличчі чисту лють. Поважаю ще сильніше. Якби в мене була сестра, я б за неї вбив. От і він здатний, бачу, що здатний.

- Ні, що ти? Як ти міг таке подумати? Жах! - А ось це вже виводить мене. Жах, значить?! Кілька секунд тому в машині їй це не здавалося кошмаром. Олівія червоніє і тупає ногою, як маленька дитина. - Мене в школі облили зі шланга, а Скайлер заступився! Дав мені свій одяг, бо мій промок! Заспокойся вже і почуй мене!

Заку потрібно кілька секунд, щоб заспокоїти уяву, що розбурхалася. Слова сестри повільно доходять до нього. Переводить погляд із мене на неї.

- Облили зі шланга? За що?

- Я заступилася за МакКоя. Пам'ятаєш його? Мені набридло, що з нього знущаються.

Пацан хмуриться, перетравлюючи інформацію, і коли до нього нарешті доходить, зіниці моментально розширюються.

– Хто? - Виштовхує крізь щільно стислі зуби.

Хитаю головою. Він все ж таки коли-небудь напореться на серйозні неприємності, якщо не навчиться придушувати емоції.

Думаю, мені тут більше нічого робити. Далі розберуться самі.

Обводжу тендітну постать Олівії очима і прямую до дверей. Поки йду, так і кортить обернутися.

Не треба, Скай. Воно того не варте. Ця дівчинка не йтиме проти всіх, якщо раптом це знадобиться. Вона й проти себе – щось ледве пересувається, а проти можливих перспектив, що включає мене, й поготів не ризикне.

На останній сходинці таки обертаюся. Вітер тріпає висохле волосся, яке вона розпустила, коли переодягалася. Моя футболка їй страшенно личить, а от шорти не дуже. Їх би я позбувся. Стрункі ноги притягують мій погляд, як і щоразу, коли я дивлюся на неї. Заворожено спостерігаю за її емоційними поясненнями, за тим, як змахує руками, й відразу хапає шорти однією рукою, щоб не впали.

Олівія дуже красива дівчинка. Особливо зараз. Її зовнішність не викликаюча, а витончена і якась неземна. А очі які! Величезні, емоційні. З них емоції, як із відкритої книги, можна зчитати. Щоразу, коли вона дивиться на мене, хочеться в них провалитися.

Олівія кидає на мене швидкий погляд, сповнений жалю. Вибачається за брата. А мені на нього начхати. Як і на звинувачення його. На неї не начхати. Але це так само безглуздо, як лити воду в діряве відро. Воно ніколи не наповниться.

Заходжу до будинку та йду до себе. Все мені тут чуже. Я й звикнути не намагаюся. Все одно довго тут не затримаюся. Як тільки вступлю, так і поїду. Такою була домовленість із Патріком.

Він забезпечує мене грошима, я мовчу про те, що він усиновив мене лише заради власної вигоди.

Мене все влаштувало. Я нарешті допрацював останні дні в автомайстерні і тепер працюю сином. За це платять набагато більше, але тепер я хоч би в змозі помістити матір у реабілітаційний центр, а не лише приносити їй продукти та спостерігати, як вона котиться дедалі нижче.

«Якби мої батьки від тебе відмовилися, я б цього не зробила» - приходять на пам'ять слова, сказані дівчиськом у машині.

Зробила б. Як би їй самій не хотілося вірити в те, що не зробила б, її задавили б. У дівчинки геть-чисто відсутня впевненість у собі і здатність постояти за себе. Її легко зламати, хоча іноді вона здатна на подвиги. Як, наприклад, сьогодні. Я навіть не повірив, коли почув її слова там, біля школи. А коли зрозумів, що вона переступила через свій страх, мене одразу підкинуло захистити її.

Не дати тим кретинам принизити ще більше.

Незважаючи на те, що я розумом усвідомлюю, що все це не має сенсу. Навіть, якщо вона колись визнає, що відчуває до мене щось, то ніколи не піде проти матері. Матері, яка з дитинства вирішує все за неї і не дає свободи руху і діям. За неї, за Ейдан. Хлопця вони теж ламають. Роблять їх максимально слухняними дітьми, вигідних собі. І коли спочатку я думав, що Керрі щиро хоче мені допомогти, то як тільки вона викинула мої речі, не поговоривши зі мною, зрозумів, що не вгадав. Ця жінка із розряду тих батьків, які не дають вибору дітям. Є тільки одна правильна думка – її, бажання інших не хвилюють. Я ж для цієї жінки черговий об'єкт, який можна виховати, а не улюблена дитина.

Зараз я навіть радий, що ця родина не взяла когось молодшого. Вони б перекусили його навпіл. Зламали волю та виростили чергового робота.