Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Хто думав про майбутнє? Ромен Роллан, і він мав рацію, думаючи про нього, це майбутнє настало у 1939 році.

Кінець подорожі

Для людей, котрим, як і мені, було 20 у 1905 році, великий Ромен Роллан лишається і тепер творцем «Життя Бетховена», «Мікеланджело», автором «Театру Революції», «Жан-Крістофа», а трохи пізніше — «Над сутичкою». Але його творчість цим не обмежується. Із статті «Над сутичкою» народжуються алегоричний фарс «Лілюлі» і роман «Клерамбо», який є історією «вільної свідомості під час війни», інакше кажучи, історією трагічних пристрастей одинака, в образі якого втілено до певної міри риси автора.

Справді, божевільні ті, хто хоче зробити космополіта з цього француза за походженням і культурою, улюбленими вчителями якого — він це не раз твердив — були Монтень і Рабле. Безумовно, він любив Шекспіра і Данте, Бетховена і Толстого, безумовно, йому були близькі індуські містики. Ніщо велике не було йому чужим. Він вірив, що заради врятування цивілізації треба зблизити людей, не як Полоній — промовами, а діями. Він вважав необхідним об’єднати Європу, а можливо, створити і Євразію, але не нівелюючи особливостей кожної нації.

Музика допомагає зрозуміти цю гармонію дисонансу: «Чи не так само створені ми, як у музиці ноти, — писав Шеллі[189], — одні для других і не схожі один на одного». Інтернаціональна мова музики зближує серця. Бетховен однаково зрозумілий французу і німцю, американцю та італійцю. Музичні і виразні — засоби, які полюбляє Ромен Роллан-романіст.

У гармонії поєднуються любов і ненависть, героїзм і відчуженість, страждання і радість: Durch Leiden Freude — через страждання до радості — це і є історія Жан-Крістофа. Це й історія Ромена Роллана.

Страждання… Він пізнав усю його глибину, коли писав «Над сутичкою». Після війни він знайшов особисте щастя, одружившись 1934 року з молодою росіянкою, француженкою з боку матері, яка стала для нього другом і помічником. Він знову відчув щастя творення, коли почав писати великий роман «Зачарована душа», який є історією жінки, «історією кохання і смерті»; збагачуючи свій «Театр Революції», написав велике музикознавче дослідження про Бетховена — «Творчі епохи». Перекладений всіма мовами, тим, хто не знає усіх обставин його життя, він здається і одним з найвідоміших, і одним з найсамотніших у своїй країні французом. Але це не так. У самій Франції у нього були і вірні друзі: Клодель, Луї Жійє, Арагон, Жан-Рішар Блок, Роже Мартен дю Гар, Ален. За кількома винятками, його дружні взаємини відхиляються «ліворуч». Його дуже люблять у Радянській Росії. В Англії — Бернард Шоу, Бертран Рассел, які іноді відвідують його. Вони приймають Роллана за його відразу до війни, за його прагнення піднестися над кастовими забобонами. І все ж таки він лишається аристократом духу. Про це свідчить його зовнішній вигляд, його витонченість. Хоч він і приймає революцію і прагне її, він боїться її небезпечних крайностей. Істеричність натовпу вселяє у нього страх. Проливши кров, цей натовп божеволіє. Роллан зобразив натовп, який жадав кровопролиття у «14 липня». Натовп вбиває Олів’є у «Жан-Крістофі». Людина людині вовк. Що ж у такому разі робити?

Ромен Роллан не песиміст і не оптиміст. Він вважає, як і Готтфрід, що треба дорожити кожним днем, який займається, намагаючись примирити суперечливі нахили, властиві кожному з нас. Він відмовляється належати до будь-якої партії, яка б вона не була. Його роль — боротися з жорстокістю і ненавистю серед друзів, як і серед ворогів. Ким же він хоче бути? Моралістом у широкому розумінні слова, тобто не просто людиною, яка повчає кого-небудь, майстром загострених максим, а письменником, який виховує душі, примушує їх побачити все, що є в них прекрасного. А в який спосіб? Шляхом спілкування з природою, з мистецтвом, з прекрасним.

Ось чому, незважаючи на моду, я лишаюсь прихильником Ромена Роллана. У кращих своїх творах він великий. Він добре розуміє, що мистецтво «вливається» у природу. Музика, живопис, книги — необхідні засоби, щоб внести у світовий хаос гармонію, доступну людині.

1937 року, проживши двадцять шість років у Швейцарії, Ромен Роллан купив будинок у Франції, у Везеле, через який проходили хрестові походи, місце цілком гідне цього хрестоносця. Тільки-но він влаштувався на новому місці і почав працювати над «Робесп’єром», як була складена Мюнхенська угода[190]. У вересні 1939 року він звернувся до Даладьє[191], щоб висловити свою прихильність до табору союзників. І через те, що справа, яку він захищає, така само важлива, як бій під Вальмі[192], він віддає їй всього себе. Молодим людям він радив не впадати у відчай в разі поразки. «Випробування лише оздоровить міцне плем’я. І я бачу, як з глибини поразки постає зміцніла і помолоділа Франція — варто лише їй цього зажадати. Я вірю у майбутнє моєї батьківщини і всього світу. І я прощаюся з молоддю, і в серці моєму панує мир, хоча навкруги війна, і дух мій спокійний, хоч земля навколо здригається. Я, як Кандід, повертаюся у свій сад. У свій нічим не огороджений сад».

Його життя кінчалося, як симфонія Бетховена, багато разів повтореним утвердженням, повнозвучним акордом.

Марсель Пруст

[193]

Гадаю, письменники, які жили на початку цього століття, надзвичайно здивувалися б, почувши, що один з найвизначніших серед них, той, кому судилося модернізувати мистецтво роману і ввести у світ мистецтва ідеї філософів і словник учених своєї епохи, — це постійно хвора, невідома широкому читачеві і освіченій публіці молода людина, у якій ті, хто зустрічав її, бачили людину світську, можливо, інтелігентну, але неспроможну написати великий твір. Ця помилка, яка давалася взнаки тривалий час, навіть після виходу в світ першого тому «У пошуках утраченого часу», аналогічна помилці Сент-Бева щодо Бальзака і свідчить, наскільки критики повинні бути обережні і стримані…

* * *

«Кожний соціальний устрій, — говорить Пруст, — по-своєму цікавий, і митець може з однаковим інтересом зображати манери королеви і звички кравчині». Вище суспільство завжди лишалось однією із сфер, найсприятливіших для формування митця, який прагне спостерігати людські пристрасті. Завдяки дозвіллю почуття стають інтенсивнішими. У сімнадцятому столітті — при дворі, у вісімнадцятому — у салонах, а у дев’ятнадцятому — у світському товаристві французькі романісти могли знайти справжні комедії і трагедії, які досягали повноти