Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

залишився без засобів до існування. Останні Анітині заощадження призначалися на оплату лікарні. Річард перейшов на звичайний ром, пив багато на самоті вдома, бо в барі заборгував гроші. Сидів, утупившись у цілодобово ввімкнений телевізор, намагаючись у такий спосіб уникнути тиші й темряви, в якій витали образи його дітей. У свої тридцять п’ять років сам він уважав себе напівмертвим, бо прожив уже півжиття. Друга половина його не цікавила.

У ці сумні для Річарда часи, його приятель Орасіо Амадо-Кастро, який встиг зробитися директором Центру латиноамериканських і карибських студій Нью-Йоркського університету, вирішив приділити більше уваги Бразилії й подумав, що це водночас може стати шансом для Річарда. Вони приятелювали ще відколи парубкували: тоді Орасіо щойно розпочав викладацьку кар’єру, а Річард працював над дипломом. Потім Орасіо навідався до приятеля в Ріо-де-Жанейро, і Річард, хоч і був обмежений у коштах, прийняв друга з такою вишуканою гостинністю, що той залишився в нього на два місяці, й вони вдвох відправилися з наплічниками до Мату-Гросу[58] досліджувати амазонські нетрі. Вони зміцнили справжню, без натяку на сентиментальність чоловічу дружбу, якій не були страшні ні відстань, ні час. Згодом Орасіо знову прилетів до Ріо-де-Жанейро, цього разу як свідок на весіллі Річарда й Аніти. У наступні роки приятелі рідко бачилися, але кожен зберігав цю приязнь у надійному кутку своєї пам’яті, певний, що може розраховувати на іншого. Відтоді як довідався про долі Паблу та Бібі, Орасіо пару разів на тиждень телефонував другові, щоб підбадьорити. По телефону Річардів голос неможливо було впізнати, він розтягував слова й увесь час повторювався з недоладністю пияка. Орасіо зрозумів, що Річард потребує допомоги так само, як Аніта.

Він перший, ще до появи оголошення в спеціалізованих журналах, сповістив Річардові про відкриття вакансії в університеті й порадив негайно приїхати. Конкуренція обіцяла бути серйозною, і тут Орасіо не міг йому нічим зарадити, але якби Річард пройшов обов’язкові іспити і доля виявилася прихильною до нього, то міг би очолити список. Річардовий диплом досі вивчають, це було очком на його користь, а опубліковані статті — ще одним, але відтоді спливло надто багато часу; Річард змарнував роки професійної кар’єри, байдикуючи на пляжі й цмулячи коктейлі. Щоб потішити приятеля, Річард без особливих надій надіслав клопотання й щиро здивувався, коли за два тижні одержав відповідь: його запрошували на співбесіду. Орасіо довелося переказати йому гроші на літак до Нью-Йорка. Річард налаштувався на переліт, нічого не пояснюючи Аніті, яка саме перебувала в німецькій лікарні. Чоловік переконав сам себе, що чинить так не через егоїзм: якщо йому нададуть посаду, Аніту в США чекає набагато краще лікування, там вона матиме університетську медичну страховку для покриття видатків. Крім того, єдиним способом віднайти її як дружину було вирвати Аніту з пазурів родини Фарінья.

Після виснажливих співбесід з Річардом уклали контракт: стати до роботи він мав у серпні. Надворі стояв квітень. Чоловік вирішив, що має вдосталь часу, щоб Аніта встигла оговтатися, а він — підготувати від’їзд. Тим часом мусив знову позичити в Орасіо грошей на неминучі витрати, сподіваючись повернути борг, коли продасть дім, — звісно, з дозволу Аніти, якій той належав.

Завдяки родинним капіталам Орасіо Амадо-Кастро ніколи не бракувало коштів. У свої сімдесят шість років його батько залишався патріархом і вершив залізну тиранію з Аргентини, змирившись з горем, що один з синів одружився з американкою-протестанткою і двоє його онуків не говорять іспанською. По кілька разів на рік старий приїздив до них, щоб освіжити доволі широкі культурні знання в музеях, концертних залах і театрах, а водночас перевірити свої інвестиції в нью-йоркських банках. Невістка ненавиділа його, однак поводилася зі свекром з тією ж удаваною чемністю, що й він із нею. Уже багато років батько намагався купити Орасіо підходяще житло. Тісне помешкання на десятому поверсі в Мангеттені в конгломераті з двадцяти однаковісіньких будинків з червоної цегли, було мишачим кублом, негідним його сина. Орасіо після смерті старого мав успадкувати свою частку його статків, однак у їхньому роду всі були довгожителями, тож батько сподівався протягти до ста років і вважав дурістю, якби Орасіо довелося стільки чекати, коли той може почати втішатися життям набагато раніше; старий казав це хрипким голосом, посмоктуючи кубинську сигару. «Я не хочу бути в боргу ні перед ким, а надто перед твоїм батьком, бо він деспот і ненавидить мене», — заявила американка-протестантка, й Орасіо не смів їй суперечити. Кінець-кінцем старий знайшов спосіб переконати затяту невістку. Якось він приніс чарівне собача для внуків, таку собі шерстяну кульку з лагідними очима. Сучечку назвали Фіфі, не підозрюючи, що невдовзі це ім’я стане їй замалим. Фіфі належала до їздових канадських ескімоських собак і згодом її вага мала сягнути сорока восьми кілограмів, а що позбавити дітей цієї радості було неможливо, невістка здалася, й дідусь виписав чек на кругленьку суму. Орасіо шукав дім із внутрішнім подвір’ям для Фіфі неподалік Мангеттена і зрештою придбав brownstone[59] у Брукліні незадовго перед тим, як його приятель Річард Баумастер повинен був прилетіти й розпочати роботу на факультеті.

Річард погодився обійняти посаду в Нью-Йорку, не спитавши думки дружини, яку вважав нездатною оцінити ситуацію. Адже йшлося про те, щоб зробити якнайкраще для неї. Він мовчки розпродав майже всі їхні речі й склав ті, що залишилися. Чоловік не міг викинути речі Бібі й білизну Паблу: зібрав їх у три коробки й незадовго до від’їзду залишив тещі. Не вагаючись, сам спакував Анітині валізи, бо розумів, що їй до цього байдуже; дружина вже давно вбиралася в спортивний костюм і кухонними ножицями обстригала собі волосся.

План повернути під якимось приводом дружину й залишити місто без мелодраматичних сцен провалився, бо Анітині матір і сестри здогадалися про його наміри, щойно він передав на зберігання три коробки, а все інше відчули нюхом нишпорок. Жінки заповзялися завадити від’їзду. Посилалися на слабкість Аніти, мовляв, як вона житиме без рідних і подруг у тому метушливому місті, де розмовляють незрозумілою мовою; як, така пригнічена навіть серед своїх, почуватиметься серед незнайомих американців. Річард відмовився слухати їхні аргументи, його рішення було непохитним. Хоч і не казав цього, щоб не наразитися на образи, в душі вважав, що настав час подумати про власне майбутнє й припинити панькатися з дружиною-істеричкою. Аніта ж виявляла цілковиту байдужість до своєї долі. Їй було однаково те чи це, тут чи там.

Прихопивши сумку з ліками, Річард вів дружину до літака. Аніта покірливо простувала поруч, не озираючись, не махнувши на прощання рукою рідним, які плакали, скупчившись