Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Частина III
Метаморфози
Розділ вісімнадцятий
Весняні вітри ставали все теплішими. У брудному повітрі над Новим Кробузоном щось відчувалося. Метеоворожбити у хмарних баштах Смоляної Заплави списували цифри з дисків, що крутилися, й відривали графіки від атмосферних датчиків, що навіжено шкрябали показники. Вони зціплювали губи й хитали головами.
Вони притишено розмовляли про надзвичайно спекотне, вологе літо, що наближалося. Вони грюкали по величезних трубках аероморфічного двигуна, котрі вертикально піднімались уздовж висоти порожнистої вежі, як гігантські труби органа чи дула рушниць, що вимагали дуелі між землею та небом.
«Від цієї довбаної фігні жодної користі», — з огидою бурчали вони. Були в’ялі спроби запустити двигуни в підвалах, але вони не рухалися вже сто п’ятдесят років, і ніхто з нині живих не міг їх полагодити. Новому Кробузону доводилося миритись із погодою, що визначали боги, чи природа, чи випадок.
У зоопарку Іржавої Заплави тварини неспокійно совалися на зміну погоди. Були останні дні сезону парування, і нервове сіпання хтивих тіл, які розсадили по різних клітках, трохи стишилось. Полегшення відчували і працівники зоопарку, і їхні підопічні. Пелена різноманітного мускусу, що витав у повітрі над клітками, змушувала тварин поводитися більш агресивно й непередбачувано.
А тепер, в той час як дні ставали все довшими, ведмеді й гієни, і кістляві бегемоти, і самотній песець, і примати лежали непорушно — здавалось, напружено — годинами і споглядали перехожих зі своїх кліток із відчищеної цегли та з брудних канав. Вони чекали. Чекали на південні дощі, які ніколи не досягнуть Нового Кробузона, але які, ймовірно, були закладені в їхній генетичній пам’яті. А коли дощі не приходили, вони могли заспокоїтись і чекати на сухий сезон, який так само не мав жодного стосунку до їхнього нового дому. Яке це, мабуть, дивне, тривожне існування, розмірковували працівники, слухаючи рев стомлених, дезорієнтованих звірів.
Ночі втратили майже дві години, порівняно із зимою, але, здавалося, в цей коротший час поміщалося ще більше. Вони здавались особливо інтенсивними, і було все більше нелегальної діяльності, яку намагалися втиснути в години між заходом сонця й світанком. Щоночі до величезного старого складу за кілометр південніше від зоопарку стікалися потоки чоловіків і жінок. Час від часу гул і постійний шум вибагливого безсонного міста, які проникали до будівлі, переривав левиний рев, що линув над натовпом. На нього не звертали уваги.
Цеглини складу колись були руді, а тепер стали чорними від сажі, що вкривала їх так рівненько й акуратно, неначе цеглинки пофарбували вручну. Колишня табличка все ще займала всю довжину будівлі: «Мило й твердий лій Каднебара». Фабрика Каднебара збанкрутувала під час кризи 57-го. Велетенське устаткування, на якому розтоплювали й очищали жир, забрали й продали на брухт. Через два-три роки млявого гниття фабрика відродилась як гладіаторський цирк.
Як і його попередники, мер Радґаттер любив порівнювати цивілізацію й достаток міста-держави Республіка Новий Кробузон з варварським перегноєм, у якому мусили повзати мешканці інших країн. «Подумайте про інші держави Рогаґі», — закликав Радґаттер у своїх промовах і газетних колонках. Тут був не Теш, не Троглодополіс, не Вадонк і не Верхній Кромлек. Це не було місто, кероване відьмами; це не була диявольська червоточина; зміна пір року не приносила хвилю забобонних репресій; Новий Кробузон не проганяв своїх громадян через фабрики зомбі; його Парламент не був таким, як у Мару’амі, казино, де закони були ставками у грі в рулетку.
А ще, наголошував Радґаттер, це був не Шанкель, де люди билися для розваги, як тварини.
Звісно ж, окрім фабрики Каднебара.
Хай яким нелегальним був цей заклад, ніхто не пам’ятав, щоб його хоча раз прочісувала варта. Серед спонсорів найкращих загонів було багато парламентарів, промисловців і банкірів, заступництво яких безсумнівно утримувало інтерес правоохоронців на мінімальному рівні. Звісно, були й інші підпільні бійцівські клуби, які також слугували аренами для боїв між півнями чи пацюками, де з одного боку могли дресирувати бійцівських ведмедів чи борсуків, з іншого — боролися змії, а в центрі відбувалася гладіаторська боротьба. Але фабрика Каднебара була легендарною.
Щовечора розваги починалися з відкриття — комедії для завсідників. Цілі групи молодих, дурних, дужих селюків, перших хлопців на селі, які цілими днями добиралися із Зернової Спіралі чи Мендиканського Передгір’я, аби зробити собі ім’я у місті, грали величезними м’язами перед журі. Двох-трьох обирали й штовхали на головну арену перед публікою, що волала від захвату. Вони впевнено зважували в руці мачете, що їм давали. Тоді двері на арену відчинялись, і перед ними поставав велетенський Пороблений-гладіатор чи незворушний какт-воїн. Подальша різанина була нетривалою й відбувалась, аби повеселити професіоналів.
Спорт на фабриці Каднебара крокував у ногу з модою. У передсмертні дні тієї весни на вершині популярності були матчі між командами з двох Пороблених і сестринствами трьох хепрі-охоронниць. Команди хепрі виманювали з Кінкена й Гирла за величезні призи. Вони роками практикувалися разом, групи з трьох релігійних войовниць, навчених за подобою охоронних богинь хепрі, Сміливих Сестер. Як і Сміливі Сестри, одна в битві використовувала гак-нить і спис, інша — арбалет і кременівку, а третя — хепрійську зброю, яку люди охрестили жалосмиком.
Поки під шкірою весни поступово набиралося літо, ставки все зростали. За багато миль звідти, у Псячій Твані, Бенджамін Флекс похмуро розмірковував над тим, що «Вісник Каднебара», нелегальне видання про ремесло боротьби, мало у п’ять разів більший наклад, ніж «Безтямний бродяга».
Окошукач залишив у каналізації ще одну понівечену жертву. Її знайшли волоцюги. Вона звисала, наче хтось виснажений, зі стічної труби в Смолу.
На краю Ближніх стоків жінка померла від масивних проколів з обох боків шиї, неначе її пропустили між лезами величезних зубчастих ножиць. Коли сусіди знайшли нещасну, навколо тіла були розкидані документи, що доводили — вона була інформаторкою варти високого рівня. Пішов поголос. Джек Півмолитва наніс удар. У канавах і нетрях міста його жертву ніхто не оплакував.
Лін з Айзеком проводили разом таємні ночі, коли тільки могли. Айзек розумів, що з нею не все гаразд. Якось він посадив її та зажадав, аби розповіла, що її непокоїло, чому вона не взяла участь у конкурсі на Приз Шінтакоста (що тільки додало гіркоти її традиційним наріканням про стандарти, за якими обирали фіналістів), над чим вона працювала і де. В жодній з її кімнат не було ні сліду звичного мистецького сміття.
Лін погладила його по руці, очевидно вдячна за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю», після закриття браузера.