Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Такі були й на Землі. Були, але Сторічна війна зрештою очистила священну метрополію від цього бруду. Буде від нього очищений і Марс. Неодмінно. Культи Потойбічних — то завжди перверсії, позбавлені раціонального підґрунтя. Служіння без мети. Саме ця алогічність і вабить — каос, що створює безкінечні можливості, насправді не обіцяючи нічого конкретного…
Бойовий інтерфейс втрутився у гарячкові, уривчасті думки. Маркер позначив новий об’єкт — союзника. Картка даних, що з’явилася за двадцять мікросекунд потому, майже цілком була вкрита чорними смугами класифікованої інформації. Виходило, що знати жодних подробиць про цього бійця Никон не мав права. Штурмовий «Шантак», самопідпорядкована бойова одиниця, десантувався…
Никон не повірив власним очам. Сей штурмовик десантувався разом із загоном атлах-наг. То він був тринадцятим, хоча з двадцяти однієї машини поверхні мали досягти лише дванадцять. То він пройшов розжареною вуглиною крізь горішні яруси, де мі-го ще чинили спротив. Пройшов — і опустився нижче. За цим штурмовиком, орієнтуючись на сигнал як на одного зі своїх, рухався вниз пілот Никон Зервас. Потвора нагорі здригнулася, заметалася попід високим склепінням. І штурмовик — постать в бойовому скафандрі, трохи більша за середнього марсіянина — відкрив вогонь.
Постріли оглушливо, наче грім, пролунали в тиші зали. Діманта затулила вуха — з них знову пішла кров, бо цей звук лунав не лише фізично, він резонував у ефірі, змушуючи аватар здригатися від самого лише факту агресії, спрямованої на нього.
Важкі кулі вдарили у сферу чорноти, вириваючи звідти величезні шматки, що розчинялися в просторі-часі, утворюючи збурення, від якого тріскалися стіни й падали стелажі. Понівечені стільники посипалися на дівчину, яка спромоглася лише прикрити голову руками. Ошелешена, пригнічена, вона просто не розуміла, що їй робити. Жах побаченого сковував, поглинав Діманту. А над нею в згасаючих вогнях розпрямилася позбавлена кокона фігура Зачаєного-у-Темряві. Палаючий хвіст шмагав повітря, скорчені кінцівки розігнулися. Він важко впав на підлогу, на дрібні скалки потрощивши масивні базальтові плити. Темний силует промайнув повз нього, кинувши довгу тінь на велетенське тіло. Діманті здалося, що то марсіанин, але попри відповідний зріст він був занадто кремезний…
Зачаєний-у-Темряві вдарив — від широкого змаху зрушила темна хвиля, руйнівна та нездоланна, що все змітала на своєму шляху. Але постать наче пройшла крізь неї, зникла з того місця, де щойно була, і з’явилася на декілька кроків попереду, просто у повітрі.
Гримнув новий постріл.
Никон завмер, вражений цим видовищем. Йому доводилося бачити, як подібні трюки витворяють мі-го та б’якхі, але ніколи навіть не уявляв, що на таке спроможна людина. І постріл… він звучав геть інакше, ніж у штатних пістолетів. Набагато гучніше, супроводжуваний коротким металевим клацанням. Механічна зброя.
«Коли від тебе чекають технічності, роби грубо, — чомусь пригадалися невідомо ким сказані слова. — А ми дуже технічні хлопаки».
Постріл мав влучити. Знову закричала марсіянка — так, наче то в неї увігнали кулю. Але монстр, здається, не відчув нічого — тінь лише трохи здригнулася, та наче повітря пішло хвилями, як під час спеки. Никон поліз між понівечених стелажів і уламків каміння не розбираючи дороги. Він бачив вихід і прагнув якомога швидше його дістатися. В нього є та клята банка, каос її жери, і це єдиний шанс не потрапити в біореактор за втрату бойової машини та повернення живим. Тут б’ються дорослі хлопчики, такому як він годі й потикатися… треба знайти когось зі свого підрозділу, щоб узяв із собою до кокпіта.
Сторічна війна закінчилася п’ятдесят років тому, та й до того зо два десятиріччя була радше полюванням на відьом, бо перемогу над грибами з Югготу люди здобули вже з поверненням Місяця, звідки останні мі-го відступили після дворічної блокади. Тож Никон, як і всі на початку Реконкісти, був дитям мирних часів. Проте він знав, що війна ніколи не закінчується — лише дещо змінює хід. Сторічна завершилася, Реконкіста лише мала розпочатися, але для того людство мало підготуватися. Очистити себе, здерти увесь застарілий бруд, місцями хай навіть разом зі шкірою, до крові. Тільки от тепер йому, Никону, судилося стати тією брудною шкірою.
Війна…
Велетень упав, ламаючи те, що ще лишалося цілим. Повітря ревіло, переповнене оскаженілими частками, матерія розтягувалася й зморщувалася, сам простір-час ставав нестерпно гучним. Осліплий й оглухлий пілот намагався орієнтуватися по інтерфейсу, але й той наче збожеволів, вибухаючи низками координат і показників, цілком, здавалося, відірваних від реальності. На мить проявився один образ — «Шантак» злетів у повітря, наче його пожбурила велетенська рука. В падінні цілив униз, випускаючи кулю за кулею з важкого револьвера… Кутаста, покручена лапа схопила його і стиснула так, що аж бризнуло. Десь поряд несамовито лементувала марсіянка. Никон наскочив на неї раптово, зіштовхнувшись ледь не чоло в чоло. Вони застигли одне навпроти одного. Потім дівчина побачила наплічника.
— Його не зупинити, — вона раптом охопила Никона руками за шию, притиснулася губами до вуха. — Ти не знаєш, хто це… Він — тінь, він — Той, хто чаїться…
— Стули пельку, — пілот відштовхнув Діманту та спробував пролізти повз неї.
Зачаєний-у-Темряві пожбурив понівеченого «Шантака» геть. Той відлетів до стіни й гепнувся на підлогу вогкою купою.
— Повзучий каос! — не втримався Никон. — Тепер моя черга…
Він потягся до кобури, але там було порожньо — не замкнув, коли повертав зброю на місце, тепер маєш… лишався тільки ніж, простий пласталевий клинок з розжаренням різального пруга — за статутом навіть не зброя, а так, допоміжне знаряддя.
— Повзучий…
— Замовкни! — зашипіла на нього Діманта. — Кличеш його, недоумку… Це ж він, він прийшов до свого храму…
І тоді рештки, просочені кров’ю обладунків, змішаною з кров’ю людини, заворушилися. І Никон, і Діманта бачили це. Уламки та скалки відпадали від вкритого темною рідиною тіла. Звичайний землянин, трохи вищий за Никона, не надто м’язистий, жилавий, з тонкою борідкою. Він підвівся, знайшов під ногами револьвер і рушив на монстра — так упевнено й спокійно, наче перед ним був не жахливий велет, а суперник, рівний чи навіть слабший за нього. Зблиснув у лівій очниці чорний камінь, відбив гаснучі руді сполохи. Пальці висмикували важкі бронзові гільзи, які із дзенькотом падали на вкриту горілими уламками підлогу. Він вистрілив, коли до Зачаєного було не більше двадцяти кроків.
Раптом Діманта стрепенулася, вхопила Никона за руку.
— У нього нічого не вийде. Тепер я бачу… Це по нього прийшов Зачаєний, по нього. Зупинити. То ти маєш допомогти своєму богові. А я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоłот. Невимовні культи», після закриття браузера.