Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

Коли ми їхали до річки, знову проїжджали повз будинок Валерії. Сусідка, з якою ми розмовляли, стояла біля воріт. Як побачила нашу машину, махнула нам рукою, мабуть, чекала на нас.

Нік зупинив біля неї автомобіль.

- Здрастуйте ще раз. - Звернулася я, виходячи з машини. - Ви згадали ще щось?

- Ось, у мене є номер мобільного.

- Чий?

- Тут хлопець іноді з'являється, онук чи хто він там. Він залишив мені номер телефону про всяк випадок. Ось! - Простягла мені аркуш паперу. - Я записала його вам на папірці. Імені хлопця тільки не пам'ятаю.

- Дякую вам величезне, ви нам дуже допомогли.

- Тільки зараз не дзвони. - Нік забрав із моїх рук папірець із номером.

- Чому?

- Зараз дзвонитиме Ромам, попросимо дізнатися з ким маємо справу.

Сонце вже палило на всю, і навіть у тіні було нестерпно душно.

Микита закинув руки за голову, правда, сумніваюся, що він спить, швидше за все, прикидається.

- Ти й правду читаєш?

- Так само як ти спиш.

- Чого хмуришся?

- Намагаюся скласти все в одну картинку, але не виходить. Ніку, залізьмо у дім Валерії. - Запропонувала.

- Я сам полізу, інакше Сашко з мене шкуру спустить, якщо я тебе візьму з собою.

- То чого ми чекаємо?

- Чекаємо коли стемніє. Не лізти ж мені вдень.

- А до того що робитимемо?

- Говорив тобі, треба було їхати в готель якщо він тут є.

- А за це Сашко тебе не вб'є?

- Згоден. Ти куди?

- Пройдусь.

- Я з тобою, але нам взагалі-то краще не світитися.

- Я хвилююсь за Галину. Швидше за все, нашу розмову з сусідкою хтось чув. Раз того чоловіка так швидко прибрали, не побоялися серед білого дня, ризикуючи натрапити на нас чи когось ще. Звідки вбивця дізнався, що ми спершу поїдемо до нього, а не до Гали.

- Я думаю, що взагалі немає сенсу її чекати. Скоріше за все вона нічого не знає, раз саме Дмитро став першою жертвою.

- Може вона вже теж мертва, а ми про це не знаємо або ж їй все ще загрожує небезпека.

- Сумніваюся, надто швидко все сталося. Пропонуєш влізти й до неї в хату? - Не зрозуміла сміється він з мене чи говорить серйозно, але все ж таки відповіла.

- Ні, це не варіант.

У Микити задзвонив телефон.

- Роман дзвонить. - Навіщось сказав мені. - Так, слухаю. Ти впевнений? Добре.

Натиснув кнопку відбою.

- Поїхали звідси. Я знаю, з ким поїхала Валерія.

- З ким?

- Зараз зустрінемося з Сашком, і він все розповість. Набери його.

- Я йому не дзвонитиму.

- Сам наберу. - Він дістав мобільний й почав шукати номер, однією рукою тримаючи кермо, а швидкість на хвилинку не вісімдесят кілометрів на годину. Цей хлопець просто не вміє водити повільно.

- Гаразд, дай сюди. Ти в'єшся сам або покалічиш нас обох такою їздою. - Пробурчала й набрала номер чоловіка.

- Оль, все гаразд? - Чутно в трубці.

- Так, тут Нік хоче з тобою поговорити. - Ввімкнула гучну.

- Сашко, ти розмовляв із Романом.

- Так, він зараз у мене.

- І як тобі?

- Я чогось такого й чекав. Повертайтесь.

Розмова завершена. Сашко скинув виклик.

- Одна я нічого не розумію?

- Зараз усе зрозумієш.

Дорога назад зайняла ще менше часу. Микита привіз нас до офісу їхньої фірми й ми піднялися на потрібний поверх. Сашко чекав на нас у своєму кабінеті. Поруч із ним сидить кучерявий хлопець, та ще й з вогненно-рудим волоссям. «Ромашка» - здогадалася я. Також у кабінеті присутня Каміла. Неймовірно гарна, сидить у пів оберту, вигідно виставивши ніжки. Подає Олександру документи зі шкіряної теки на підпис.

Микита побачивши її кахикнув і глянув на Сашка.

- Каміло, вийди. Теку я тобі потім сам винесу. - Звернувся чоловік до неї.

- Хай би лишилася. - Сказала, після того як вона зникла за дверима.

Сашко пропустив моє зауваження, лише глянув застережливо – мовляв, «не сперечайся зі мною при підлеглих».

- Романе, просвітиш нас.

- Дуже цікава особа ця ваша Валерія. - Почав він й поправив очки на носі. Микита відсунув мені стілець поряд із Сашком, сам сів навпроти. Мені нічого не залишалося як теж сісти. - Жила вона у селищі разом із батьками. Водилася, не сказати з сумнівною компанією, але хлопці в її оточенні були серйозні, за місцевими мірками звичайно. Останнім у її списку вважався хлопець, на ім'я Митяй. Я його пробив, звуть Золотов Дмитро Олегович. У минулому бізнесмен із непоганими перспективами, але через кілька років у їхнє містечко переїжджає одна родина, столичні бандюки одним словом. Коротше, у Митяя бізнес відібрали, а ваша Лера перекинулася до своїх нових друзів. Як кажуть, на горизонті запахло свіжою рибкою.