Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

- І що нам це дає? - Я, як і раніше, нічого не розумію.

- Чотири роки тому вони перебралися до нашого міста, і вона разом із ними. - Продовжив Роман.

- Олю, де служив твій батько? - Запитав в мене Микита.

- У столиці, був зв'язковим. - Крізь туман у голові почула власний голос.

- Ось тобі й зв'язок, зрозуміла? - уточнив Нік.

- Виходить, ми дарма сьогодні туди їздили, якщо ви все дізналися ось так?

- Ні, люба. - Почав Нік, а Сашко зло глянув на нього. - Ми не дарма з'їздили, по-перше, Митяй мертвий, а це щось означає.

- Чому мертвий, у мене немає таких даних. - Втрутився Роман.

- Його вбили за кілька хвилин до нашого з Олею приїзду. Хтось дуже не хотів, щоб ми вийшли на цих хлопців.

- Ми й вийшли на них випадково. Довелося дуже, повторюю дуже прискіпливо поритися в минулому Валерії та багато в чому нам допоміг не так професіоналізм, як випадковість.

- То вам удалося з'ясувати хто ці люди? - Не витримала я.

Сашко дістав із шухляди фотографію, що ми витягли з альбому в бібліотеці й тицьнув пальцем в одного з армійських друзів тата.

- Цього не може бути. Ця людина мертва. - Заперечила я.

- Дивись. - Сашко простягнув мені свій мобільний телефон. Ми з Микитою подивилися на дисплей. На ньому фотографія зроблена потай, а на ній чоловік років шістдесяти.

- Це один з акціонерів нашої компанії.

Сашко кивнув і постукав пальцем по фотокартці.

- Ти хочеш сказати, тато не впізнав друга юності? - Знову продовжила я.

- Виходить, що не впізнав. - Погодився Микита.

- Ти сказав «по-перше», є ще щось? - звернувся Сашко до Микити.

- Так, ще у нас є номер того, хто наглядає за будинком у селищі. - Дістав папірець із номером і поклав його на стіл.

- Це, мабуть, нікуди не приведе. - Втрутився Роман. - Будинок так і залишився записаним на Валерію.

- Не погоджуся. - Сказав Нік. - У будинку вдень хтось був і цей хтось вбив Митяя. Ніхто не знав, що ми поїдемо до нього, якщо тільки не чув нашої розмови з сусідкою. Потрібно когось відправити туди все перевірити.

- А я пропонувала влізти до хати.

- Ну, і чого не полізла? - Запитав в мене Сашко.

- Микита сказав, що ти його вб'єш після цього.

- І тобі його стало шкода? - Насміхається.

- Сашко! - Заступається за мене Микита.

- Хоч у когось із вас є мізки.

Оце прозвучало образливо. Градус моїх образ на чоловіка тільки підвищується, а Микита з кожним разом мені подобається дедалі більше.

Я повертіла в руках папірець з номером телефону в руках, у машині я не встигла розглянути номер, оскільки Нік забрав його до себе в кишеню. Щось у ньому не дає мені спокою.

- Чоловіки, а я знаю чий це номер. Це номер Аліка – татового заступника. - Приголомшила я.

- Все вірно, номер зареєстрований на Мусаєва Аліка. - Підтвердив мої слова Роман.

- Добре, з цим все ясно, шукаємо докази й справу можна закривати. - Сказав Нік, підводячись з-за столу. Військовий збір завершено.

- Ти куди? - Піднялась слідом за ним.

- Працювати. - Відповів Микита.

- Я з тобою.

- Ні! - Гримнув Сашко і я сіла назад від несподіванки. Обличчя Ніка стало похмурим, а руки стиснулися в кулаки.

- Олю, тобі треба лишитися. Дітлахи, вам варто поговорити, а ми з Романом підемо працювати.

Микита вийшов. Слідом за ним вийшов Роман, прихопивши зі столу свій ноутбук, а ми з чоловіком знову залишилися наодинці. У повітрі повисла незручна тиша. Сашко, як і я, залишився сидіти на своєму місці. Вигляд у нього стомлений, він нервово смикає пальцями по столу і покусує нижню губу.

- Олю. - Почав він й накрив своєю долонею мою. Я поспішила прибрати руку, на що він лише з гіркотою посміхнувся. - Ти злишся на мене, я розумію, ти маєш на це повне право.

Я зло гляну на нього. Так вийшло, що ми дивимося один одному у вічі.

- Ти мовчиш, але навіть коли ти мовчиш, я все одно чую тебе. Я чую твій голос. Він у мене в голові як музика і я потопаю в ньому.

Я притисла свої губи до його губ й почала цілувати. Він розгублений від моєї поведінки, та взявши себе в руки, відповів на поцілунок.

- Що ти робиш? - Злегка відсунувся від мене.

А я попри солодкі відчуття внизу живота, продовжила дивитися на нього із викликом. Тільки тепер, в моїх очах немає злості, є лише гіркота і смуток. Я почала повільно розстібати ґудзики на своїй сукні.

- Чого дивишся, бери, адже ти цього хотів, все ж заради цього. Ти з самого початку тільки й думав, як залізти мені в трусики. - Сльози котяться по моєму обличчю великими горошинами. - Чого чекаєш, може хоч так усе швидше скінчиться.

- Навіщо ти так? - Згаслим голосом запитав.

- Як, хіба я не права? Ну скажи, що це не так? - Він мовчить і це означає, що все сказане мною правда.