Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

− А сам ти теж не впливаєш? – примружується іронічно його величність.

− А мені довірилися і дозволили, − вдоволено хмикає Рок. − Міє, не бійся. Це не завдасть тобі шкоди за умови добровільної згоди. Йди до мене.

– Навіщо? − мої губи ще запитують, а тіло вже слухняно виконує наказ, підіймаючись із крісла. Капець, до чого я дійшла. Може, він саме зараз на мене якось впливає?

– Я допоможу тобі. Стану твоїм захистом, – вкрадливо обіцяє адамір, хижо спостерігаючи за тим, як я наближаюся. − Дай руку.

Варто моїм пальцям опинитися в його руці, як він миттю притягує мене до себе, сідаючи поряд на диван. Охоплює долонями обличчя, гладить скроні.

− Не бійся. Згадай усе, що можеш зараз. Не копай глибше, ніж твоя пам'ять дозволить. Поки що це не потрібне. Просто покажи те саме, що й мені. Зможеш?

Як заворожена, я згідно киваю. Він відпускає обличчя, але я не встигаю видихнути, як розумію, що мене за плечі повертають до себе інші руки. І мій погляд потопає у грозовій синяві.

− Покажи мені, Міє, − наказує імператор, що казна-звідки взявся поруч. Схиляється до мого обличчя, уважно вдивляючись у вічі.

Я не можу чинити опір цьому наказу. І спогади накривають мене із головою.