Читати книгу - "Бар «Когут»"

Пітер, опустивши очі, — проте дата помилкова. Це перша дата, яку бачиш, якщо поглянути на медичну картку, і вочевидь, єдина, що впала вам в очі. Вам і доктору Кунсу, якщо дозволите припустити. Хтось написав «дві тисячі тринадцятий» замість «дві тисячі дванадцятий», і ви відштовхувалися від цього. Але та дитина народилася двадцять п’ятого лютого дві тисячі дванадцятого.

Без усякої зримої причини Корбет оголосив:

— Той Кунс — шахрай, до речі. Професійний свідок, тому що не відбувся як лікар.

«Але саме він рекомендував нам вас», — ледь не бовкнув Марк, але отетерів настільки, що не міг вичавити ані слова. Тодд подивився на Корбета і запитав із невинним зацікавленням неука-першокурсника:

— Тож про що мова?

Корбет штрикнув у його напрямку пальцем:

— Мова про те, синку, що ти й твоя юридична фірмочка досиділися до того, що закінчився строк позовної давності за цією справою й тепер немає жодної змоги поновити її розгляд. Ви вчинили зловживання і тепер можете забитися під заклад своїх власних дуп, що вас засудить ваш же клієнт. Крити вам нічим, виходу немає. Це найгірший кошмар юриста, і цьому немає виправдання. Крапка. Так, ваш клієнт сидів на цій справі майже два роки, але це звичайна практика. У вас було достатньо часу, щоб підготуватися й швидко вчинити позов, зупинивши біг часу. Але цього не сталося, — Корбет звівся на ноги й продовжив, вказуючи на них пальцем. — А тепер я хочу, аби ви обидва встали й забиралися геть звідси. Я не хочу бути до цього причетним. У записах чітко вказано, що ви звернулися до моєї фірми двадцять сьомого лютого, вже після того, як закінчився строк давності. Коли почнеться процес, ні в кого не виникне сумнівів, що ніхто в моїй фірмі не бачив цю справу, доки не стало запізно.

Пітер і Аврелія теж устали. Марк і Тодд дивилися на них знизу вгору, потім неквапно підвелися на ноги. Марк пробелькотів:

— Але ж на медичній картці написано, що торік, у дві тисячі тринадцятому.

— Якби ви уважно вивчили записи, пане Апшо, то знали б, що це відбулося в дві тисячі дванадцятому, понад два роки тому, — сказав невмолимий Корбет.

Пітер трохи мелодраматично пустив столом оригінали медичних записів, наче пред’являючи беззаперечні докази злочину. Марк збентежено подивився на них і спитав:

— І що нам тепер робити?

— У мене для вас поради немає, — відповів Корбет.— Я не знав такої ганьби. Проте, ймовірно, ви мусите повідомити вашого страхувальника від помилок і пропусків. Яке у вас покриття?

Помилок і чого? Покриття? Марк подивився на Тодда, який уже й собі на нього дивився — обидва вкрай очманілі.

— Треба перевірити, — промимрив Марк.

— Обов’язково, — промовив Корбет. — А тепер, будь ласка, покиньте приміщення і заберіть свою документацію.

Пітер підійшов до дверей і відчинив їх. Марк ухопив стос паперів і вийшов слідом за Тоддом із кімнати. Хтось гупнув за ними дверима. На шляху назад миловидої секретарки за конторкою в приймальні не було. Оббитий дубом ліфт, спускаючись, здавався задушливим. Швейцар був уже не таким привітним, коли вони залишали будинок. Вони не перекинулися жодним словом, доки не залізли в затишок Тоддової машини, де закинули Рамонові папери на заднє сидіння.

Тодд учепився в кермо й промовив:

— Усе, це остання справа, яку ми передавали на розгляд цьому покидьку.

Марку раптом стало смішно, і він розреготався. Стримуючи ридання, Тодд розсміявся теж, і вони невгамовно реготали, аж доки не зупинилися поза баром «Когут».

ЗОЛА ЗНАЙШЛА МАРКА й Тодда на їхньому звичайному місці, із шерегом порожніх кухолів на столі. Мигцем глянувши їм у очі, вона зрозуміла, що вони засіли там надовго. Зола ковзнула на місце поряд із Марком і подивилася через стіл на Тодда. Анітелень. Зрештою вона спитала:

— Ну як пройшло?

— Ти щось чула про страхування від помилок і пропусків? Для юристів? — поцікавився Тодд.

— Не думаю. А що?

— Ну, — пояснив Марк, — виявляється, кожний практикуючий адвокат страхується від професійної некомпетентності, так званих «помилок і пропусків». І ця страховка стає в нагоді, коли адвокат накосячить, скоїть щось дуже погане, скажімо, буде мусолити справу, поки не закінчиться строк позовної давності й ця справа не перетвориться в пук. Тоді розлючений клієнт засудить адвоката, а той звернеться до страхової по захист. Справді, рятівна страховка.

— На жаль, у нас такої немає, — зауважив Тодд.

— А нам би вона не завадила. Ми проґавили закінчення строку давності. Золо, у справі Рамона. Це сталося двадцять п’ятого лютого, через два роки після смерті дитини. У Віргінії термін два роки. Чи ти вчила таке в юридичній школі?

— Ні.

— Отже, нас таких троє. Через шість днів після того, як я зустрівся з Кунсом, і за два дні до того, як я вперше зв’язався з Корбетом, закінчився строк давності. І нічого тут не вдієш, і винен у цьому лише я.

— Ми,— уточнив Тодд. — Компаньйони. Один за всіх, і всі за одного, так?

— Не так швидко, — попросила Зола.

— Насправді, — додав Марк, — це помітила парочка його холуїв, переглядаючи медичні записи. Покликали його, і він наказав забиратися геть. Я було навіть подумав, що він викликає охорону, аби ті вивели нас із будинку.

— Справжній душка, еге ж?

— Його винуватити не треба, — сказав Тодд. — Він просто вжив заходів, аби його фірма не опинилася на гачку. Не кожного дня заходить парочка бовдурів із значною справою, яка вже протухла, а вони такі тупі, що й не знали.

Вона кивнула й спробувала все це переварити. Марк махнув офіціантові й замовив ще пива.

— А як сприйняв новину Рамон? — спитала Зола.

Марк хмикнув і посміхнувся.

— Йому я ще не дзвонив. Це зробиш ти.

— Я!? Чому це?

— Тому що я боягуз. А ти зумієш усе владнати. Запросиш його випити. Пустиш у хід жіночі принади. І, можливо, під твоїм впливом, він не засудить нас на п’ять мільйонів доларів.

— Жартуєш?

— Так, Золо. Авжеж, я жартую. Це на мені. Зрештою зустрінуся з Рамоном і якось упораюсь. Проте справжня проблема — це Моссберґ. Він сидить на телефоні й чекає, що ж там скаже експерт. Колись, і вже скоро, мені доведеться сказати йому правду. Позов проти нас неминучий. Він засудить нас на