Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Ганна не встигла піти далеко. Вона зупинилася, притулившись спиною до стовбура дерева. Дівчина схлипувала, ковтаючи сльози.

— Ганно, вам краще повернутись. Однією небезпечно йти за периметр табору.

Хоча неподалік була навалена загороджувальна смуга з гілок, мені було неспокійно. Ліс був сповнений тривожних звуків. Останнім часом  до табору вже не так багато хижаків підходило, але свіжі сліди варта знаходила щоранку.

— Я зовсім марна і тягар для вас. Ви так осудливо дивитеся на мене.

Чесно кажучи, я здивувалася. Безперечно, мене дивувала непристосованість дівчини в елементарних речах. Мені навіть довелося їй на другий день пояснювати, як користуватися надвірним туалетом та саморобним рукомийником із баклажки. Але марною і тим більше тягарем я її не вважала.

— Це не так. Ви вносите посильний внесок. Аню, ви продукт свого статусу, здібностей, способу життя, вашого оточення. Повірте, якби я опинилася в Арт-галереї, то слова б не зуміла зв'язати по ділу. А намалювати картину тим паче. Та ви чули, що Ліза говорила про мої здібності до господарювання! Вони прагнуть  до нуля! Не мені вас засуджувати! Пропоную не сумувати, а разом навчатись. Ви згодні?

Дівчина невпевнено кивнула головою.

— Брат каже, що нам пощастило опинитися разом із вами. Ви так легко ділитеся всім, що маєте.

— Не ідеалізуйте мене, — тихо засміялася. — Зовсім нелегко. Кожну річ віддаю після битви із власною жабою. Умовляю її, що це наші інвестиції у майбутнє.

Аня теж засміялася, слухаючи моє зізнання.

— Батько вас шанує.

— Ось вже й досягнення! — пирхнула, згадуючи старе. — Крові він мені свого часу попив. І громил підсилав, і дітей залякував… — я зовсім не збиралася відкривати душу, але слово вирвалося. — А тепер Іллюша його називає «дідусем» і ловить кожне його слово.

— Я його люблю. У сім'ї він інший.

— Я також дуже люблю своїх дітей.

— А кого ви ще любите? У вас є чоловік? Я ось із п'ятнадцяти років закохана в Дениса, і наступної весни у нас заплановане весілля.

— Ні, моє серце не зайняте. Ваш юнак буде в розпачі, що ви зникли, — з жалем я похитала головою. — Мені так шкода…

— Стривайте! Чому Денис має шкодувати? Він же тут!

— А… — я судомно згадувала всіх Денисів серед чоловіків, котрі потрапили з нами в минуле. Але Денис був лише один! — Ем… Панкратов?

Я не святько, та й мені начхати, хто з ким спить, зустрічається, одружується, є різниця у віці чи ні, але якось ситуація вимальовувалась дивна.

— Вас бентежить Марго? — правильно зрозуміла мою запинку дівчина.

— Це мене не стосується, — зібравшись, відрізала.

Чужа брудна білизна мене ніколи не цікавила.

— Вони розлучилися перед оголошенням наших заручин. Марго — хороший дизайнер. Вона шиє мені весільну сукню та сукні подружкам. Це я запросила її поїхати на яхті з нами в заміський будинок. Денис був не проти. А Марго подобається Микита. Всі задоволені.

— А Микиті? — раптом мені стало цікаво почути відповідь.

— Ну, я бачила, як вони цілувалися на вечірці.

Схиливши голову, я заплющила очі, прислухаючись до власних почуттів. Я була незадоволена, навіть почала злитися на Соболєва. Раптом згадалася сцена біля каміння у першій ранок нашого попадання. Марго тоді обіймала Микиту за шию, а він стояв між її голих колін.

Скрипнувши зубами, я знову покликала Аню до табору. Тепер вона покірно пішла за мною.

Я повернулася на кухню. Там було багато людей. Чоловіки обробляли тушу вівцебика. Аліна з Лізою опускали у великий казан великі шмати нарізаного м'яса.

Микита обернувся до мене і вітально махнув рукою.

— Поля, ми форель забули на плоту! І твою кору.

— Я схожу, — кивнула, спостерігаючи, як Рита подала Микиті чашку з кип'яченою водою.

Його велика рука обхопила тонку жіночу долоню, перш ніж він узяв чашку у свої руки.

Різко відвернувшись від інтимної сцени між цими двома, я швидким кроком пішла на пляж. Там нікого не було. Усі вже пішли до табору. Зупинившись біля плоту, в серцях штовхнула його, боляче вдарившись великим пальцем ноги.

— Тьху! Дурниця!

Присівши на вологий край плоту, я поглянула на інший берег. У грудях розливалася кислота чи то від розчарування, чи то від незадоволеності. Тільки ким? Микитою? Собою?

— Відважність, що межує з дурістю, — пролунало поруч. Соболєв-старший зупинився біля мене. — Чи вважаєш себе невразливою? Чому ходиш одна?

— Олександре Олександровичу, мені не потрібні ваші нотації, — процідила крізь зуби та підвелася, включаючи ліхтарик і забираючись на пліт. — Тримайте форель. Я донесу кошик.

Рибина важила не менше п'яти кілограмів.

— Хоч на старості років нарибачуся, — любовно погладжуючи висохлий бік риби, Соболєв глянув на мене. — Сьогодні станеться те, що має. Ти, Поліно, не втручайся. Зрозуміла?