Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Я схопила Лілі за руку і відтягла від злючого як вовк (судячи з усього у прямому та переносному сенсі) чоловіка.

– Що ти твориш? – зашипіла їй на вухо я. – Ми ще не увійшли, а вже нажили ворога, – дівчина в'їдливо пирхнула, не ставши навіть нічого відповідати. Тоді невдоволено стиснувши губи, я запитала: – Чого ми чекаємо?

– Не чого, а кого, – відповіла вона, а я тільки зараз згадала про сирен. – Щойно прийдуть наші сестрички, можна буде заходити. Хоча знаючи схильність цих дівиць до самолюбування – вони можуть затриматися.

Затриматись це було слабо сказано. Через півгодини очікування у мене замерзли пальці на руках і ногах, так що доводилося пританцьовувати на місці, щоб хоч якось зігрітися.

– Не розумію, – стукаючи зубами, вирішила розбавити тишу я, – це ми рано чи пізно прийшли? – Лілі запитально перевела на мене погляд, і я пояснила: – Ну поки ми тут стоїмо жодна людина не зайшла всередину. Тож мені цікаво: всі вже там чи ще просто зарано?

– Клуб побудований на місці порталу, тож більшість запрошених переміщуються прямісінько до закладу.

– Зручно, – закивала головою я. – А ти не накладатимеш закляття гриму, щоб нас там не впізнали.

– Ні, – твердо заявила вона. – У таких місцях це заборонено, та й нема потреби. Це місце незаконне, і за фактом усі, хто відвідують його – злочинці. Але з огляду на ем… терпиме ставлення до подібних закладів – клуб вважається нейтральною зоною. Тут не діють закони. Сюди не можуть зайти вартові та заарештувати будь-кого, навіть нас з тобою. Тому між відвідувачами існує негласне правило ігнорування. Навіть якщо тут зустрінуться два старійшина, що яро протестують проти таких клубів, вони вдаватимуть, що не бачили одне одного.

– Зручно, – знову повторила я, все більше і більше дивуючись їх законам і наплювацькому ставленню до них же.

Повз нас пройшла компанія дівчат. Троє трохи попереду, а двоє слідували за ними. Перша трійка підійшли до чоловіка біля входу та почали мило щось обговорювати. Дві інші дівчини виглядали трохи розгубленими, але при цьому ніби в очікуванні чогось. Вони привернули мою увагу. Спочатку я навіть не зрозуміла, що з ними не так, але потім на рівні підсвідомості відчула від них незвичну енергетику.

– А ці дівчата, – шепнула я на вухо Лілі, – вони…

Лілі навіть не глянула в їх бік і сказала:

– Вони люди, – я розширила від подиву очі. Ні, я явно вловлювала від них ніби нестабільний потік вібрацій. Це було неприємно: я відчувала дискомфорт. Я все життя прожила в оточенні людей і такого не помічала. Лілі помітила мою розгубленість і пояснила: – Я казала, люди дуже відрізняються від нас аурами. Тому, перебуваючи поруч, вони привносять певний дисбаланс. Але це легко виправити: згодом ти навчишся відсторонюватися від цих відчуттів.

Я все ще була у легкому потрясінні. У той час трійка дівчат – гадаю сфарів – перекинувшись короткими фразами з охоронцем, поманили до себе рукою двох людських дівчат та увійшли до будівлі клубу.

– А що взагалі тут роблять люди? Хіба їм можна заходити на вашу територію.

– Їм трохи підправлять пам'ять, тож вони однаково нічого не згадають.

– Зачекай, тоді навіщо вони тут?

– А навіщо дівчата ходять у клуби, – підняла брови Лілі.

– Ти зрозуміла, що я мала на увазі. Вони знають, що це за місце? Що з ними взагалі можуть тут зробити?

– Нічого, на що вони добровільно не погодяться.

Голос, що пролунав прямо біля мого вуха, був настільки глибоким і вібруючим, що в мене пробіглися мурашки і, не втримавшись, я блаженно заплющила очі й відкинула голову в спробі бути ближче до джерела цього звуку. Низький гортанний сміх ще більше ввів мене у стан незрозумілого потягу до суб'єкта позаду мене. Та що це зі мною?

Я повільно, на майже негнучких ногах, обернулася. Мені довелося підняти голову, бо чоловік, що стояв переді мною, був набагато вищим. Мій погляд зупинився на неперевершеній посмішці. Куточки губ чоловіка були підняті, не настільки, щоб це здавалося веселощами чи нахабним вишкіром. Просто ідеальна чоловіча посмішка, від якої підгинаються колінка. Я встигла лише на секунду зазирнути у глибокі сірі очі, після чого Лілі торкнулася моєї руки, і марення зникло так само несподівано, як і прийшло.

– Що це було? – чомусь охриплим голосом спитала я.

– Миле створіння, – голос чоловіка все ще був вельми привабливим, але більше не запускав зграю мурашок по тілу, – Тобі зовсім не місце в моєму клубі.

Сказано це було без загрози чи невдоволення, скоріше як дружня порада. І мені так захотілося йому повідомити, що будь моя воля, я й близько до такого місця не підійшла.

– Марку, – виходячи трохи вперед не відпускаючи моєї руки, посміхнулася дівчина.

– Лілі, – копіюючи її інтонацію, сказав вампір.

– Нам потрібно ще три пропуски.

Марк коротко кивнув. Витягнувши свою руку він торкнувся зап'ястя дівчини, після чого потягнувся до мого. Я несвідомо відступила на півкроку, але вампір зненацька виявився майже впритул до мене. Не відводячи погляду від моїх переляканих очей, він накрив своєю долонею мою. Його дотик був гарячим, це мене здивувало. Він же вампір, по суті мрець, як його руки можуть бути теплими? Відчула невелику пульсацію у себе на зап'ясті, після чого Марк відпустив мою руку. А от відходити від мене не поспішав. Чоловік повільно нахилив голову в праву, а потім ліву сторону, вивчаючи мене. Несподівано підніс свої пальці до моєї скроні і, не торкаючись шкіри, простояв у такому положенні кілька секунд. І тільки після всього цього, нарешті, зробив крок назад. Я голосно видихнула, не усвідомлюючи, що весь цей час навіть не дихала.