Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

Я озираюся навколо. Кімната дуже гарна: простора, світла, чиста. Така ж шикарна, як і сам будинок, у який привезла мене Юлія. Меблі та декор добротні. Подібні тільки у фільмах доводилося бачити. Від побаченої пишноти мені ще більш ніяково бентежити своєю присутністю господарів і зловживати їхньою гостинністю і добротою.

Але все це чуже, незвичне. Дідусь одужає, його відпустять додому і ми знову заживемо колишнім життям. "Думай про те, що тут ти в безпеці, ти зможеш довчитися" – крутиться в мене в голові.

– Тарас Миколайович, мій чоловік, підтримав мене. Я не помилилася, він радий, так само як і я, що може комусь допомогти, – Юлія спростовує мої сумніви щодо доречності мого перебування в їхньому домі. – Розташовуйся, розкладай свої речі. Будь як удома.

– Дякую. Я можу вам чимось допомогти по дому? – я відчуваю крайній сором. Мені не доводилося досі жити в якомусь іншому місці, крім свого рідного дому. Тут усе мені в дивину. До того ж мене не полишає відчуття, що я в неоплатному боргу перед цією сім'єю, яка взяла на себе тягар турботи про мене. І я не знаю, як правильно чинити і як поводитися.

– Влаштовуйся й  спускайся вниз. Покажу тобі, що до чого, – посміхається мені жінка, залишаючи кімнату, в якій мені тепер доведеться жити невідомо який час. Дуже сподіваюся, що недовгий.

Дуже дивно почуваюся. Ніби я – не я, ніби від мене нічого не залишилося. Загалом, усе так і було. Навколо все чуже – обстановка, люди, предмети. Чужий дім, чуже життя.

"Усе владнається. І все буде добре" – налаштовую себе на краще і змушую не сумувати.

– Заходь, Поліночко, – запрошує мене Юля на кухню, побачивши, що я спустилася з другого поверху.  – Будемо зараз чай пити. Треба заморити черв’ячка, щоб мати сили приготувати вечерю.

– Скажіть, що робити, я вмію готувати, – кажу я, одночасно оглядаючи обстановку.

– Помічниця мені дуже доречна. Тільки не сьогодні. Відпочинеш, прийдеш до тями, тоді й допомагатимеш, – Юля дістає з холодильника продукти, збираючись зробити бутерброди нашвидкуруч.

– А хто поруч із вами? – я розглядаю фотографію, на якій упізнаю Юлію і... чоловіка, який стоїть поруч із нею. Його обличчя мені знайоме. Це батько Фелікса Павленка, мого однокласника.

У мене очі на лоб лізуть. Я повертаюся до неї і намагаюся всіма силами приховати своє хвилювання.

– На фото я і мій чоловік, Тарас Миколайович. Це ми в Карпатах, на відпочинку. До речі, ми там познайомилися. Він має скоро повернутися з роботи, я тебе з ним познайомлю і ми разом повечеряємо. Правда? Потерпимо до його приходу? Не помремо з голоду? – Юля відповідає мені так само безпосередньо, як і завжди. Я розумію, що моя реакція на побачене фото залишилася непоміченою.

Мені залишається тільки дивуватися, оскільки прекрасно знаю батьків Павленка, бачила їх на лінійці. Його й мама й тато були присутні першого вересня.

– А хто ще живе з вами? – не знаходжу про що інше запитати, щоб хоч якось скласти нову інформацію зі старою. Ну, якщо моя здогадка виявиться правильною, то це...

– Фелікс, син Тараса Миколайовича. Ну і головний член сім'ї – наш Мотя, – Юля бере на руки кота, який почув своє ім'я і одразу ж примчав до нас на кухню.

 Мотя, найімовірніше, сприйняв згадку свого імені, як заклик до прийому їжі. Він видає гучні муркотливі звуки, крутячись під ногами господині, які можна розцінювати не інакше, як вимогу наповнити його мисочку черговою порцією їжі. Завдяки Моті у мене з'являється хоч якийсь час, щоб збагнути, як правильно вчинити.

Я чую ім'я свого кривдника і мені хочеться провалитися крізь землю. Як мені впоратися зі своїм хвилюванням? Вкрай важко стримуватися. Хочеться просто взяти й розридатися тут, на місці. За що таке покарання? Він мене переслідує.

– А Фелікса прізвище Павленко? – я все ще сподіваюся, що це не його будинок, що це випадковість і збіг. Розумію, немає жодного сенсу приховувати від Юлі, що ми з Феліксом навчаємося в одному класі.

– Та– к. А ви знайомі? – в очах Юлі здивованість. Вона дивиться на мене запитально, спонукаючи тим самим розкрити подробиці.

– Так, ми однокласники, – не залишається мені нічого іншого, як говорити прямо, без натяків... І навіть за однією партою сидимо, щоправда, віднедавна...

– Як цікаво. А Фелікс ще не прийшов зі школи. Він зазвичай десь із друзями затримується допізна.

Усе змішалося в моїй свідомості. Навряд чи я зараз здатна щось аналізувати тверезо. Тим паче, приховувати, що ми вчимося разом абсолютно немає жодного сенсу. Це скоріше мені самій настільки не хочеться вірити в очевидне, що чіплятимусь за останню можливість не визнати, що це факт – я опинилася в одному домі з людиною, яка погрожувала перетворити моє життя на пекло. Схоже удача на його боці.

Так, треба зібратися з духом. Не дрейфь, Поліно. Доведеться сміливо дивитися в очі ворогові. Співчуття чекати нізвідки.

Я себе в образу не дам.

– Як вдало це все. А ти казала, що ми тобі зовсім сторонні люди. Пам'ятаєш там, у лікарні? Коли я запропонувала тобі переїхати до нас, – сміється Юлія, намагаючись одночасно пережовувати гарячий бутерброд, запиваючи чаєм. Вона їх приготувала дуже швидко в електричному грилі.  Дуже смачно. Ми з дідусем так ніколи не робимо. Я це встигла відзначити, навіть не зважаючи на тривоги, що знову випали на мою долю. – Прямо, як у моєму рідному місті Одесі. Мільйонне місто, а всі одне одного знають.

– Дякую, мені дуже сподобалися ваші бутерброди. Я помию посуд? – пропоную свою допомогу Юлі.

– Та ні, що тут мити? Пару чашок та тарілка. Краще йди відпочивай, я сама впораюся, – від уваги Юлі не вислизає мій втомлений, а скоріше заклопотаний вигляд.

– Піду, тоді книжку почитаю, – мені так хочеться зараз побути наодинці з собою. Треба підготуватися до зустрічі з противником і виробити стратегію спілкування.