Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Атож, давай зачекаємо на мого Пилипа, — згодився Барвінок. Він був задоволений. Гадав, що я нічого не помітив.

Коли Швайка наздогнав нас, я побачив, що й він не помолодшав. Його зазвичай рівні плечі опустилися, мов пташині крила, а вуса стали такими ж сивими, як і в Барвінка. Та все ж їм ще далеко було до старості. Хай вони і втратили у спритності, зате виграли на силі. Від них аж пашіло міццю. Я навіть сказав би, що вони тепер скидалися більше на могутніх зубрів, обігнати яких нічого не вартувало, а от зрушити їх з місця — зась.

Тим часом діброва все наближалася. Я вже міг вирізняти чорні стовбури окремих дерев, над якими нависли важкі білі шапки. А ще завважив, як у ній було тихо. Жодного пташиного голосу, жодного поруху. Діброва наче вимерла. Проте ми з Барвінком уже не раз переконувались, що зосліпу довірятися такій тиші вкрай небезпечно. Будь-якої миті її може порушити посвист ворожої стріли. Тому, не змовляючись, ми розділилися і потрюхикали попід дібровою в різні боки, винюхуючи всі запахи, що линули від неї.

Нараз мене ніби щось шпигнуло. До холодних пахощів свіжого снігу, до пахощів торішнього листя, що зависло на кущах, додалося ще щось. Запах крихітного клаптика сириці? Кінського поту? Погаслого вогнища? Запахи були ледь чутні, майже невловимі. Та все ж мій ніс їх відчував.

Якби це було десь у ворожому степу, я мерщій припав би до землі і перетворився на купину. Проте зараз ми були на своїй землі, тож хоронитися було якось соромно. Я пробігся туди-сюди, внюхуючись у повітря то при землі, то над собою.

— Щось виявив? — почувся позаду стишений до шепоту голос Швайки.

Я ствердно змахнув хвостом. Не озираючись, відчув, як Пилип під’їхав ближче і теж вдихнув на повні груди. І ще раз. І ще…

— Овва, — нараз пролунав його стривожений голос. — Здається, тут не все так просто. Ану, хлоп’ята, давайте назад, доки нас не перехопили…

Проте було вже пізно. Діброва раптом ожила. Пронизливий посвист розрізав тишу — і по обидва боки від нас вихопилися вершники. І доки Швайка розвертав коня, вони майже порівнялися з нами. Ще трохи — і нападники перекриють нам шлях до Дніпра.

Якби це був випробуваний Швайчин кінь Вітрик — Пилипові, може, й не так важко було б вихопитися з оточення. Проте вчора Вітрик добряче пошкодив копито, і тепер під Швайкою був інший кінь, Воронок, до того ж неабияк втомлений цілоденним блуканням глибокими снігами.

І все ж таки Воронок зробив неможливе — вилетів з пастки майже перед самісінькими мордами татарських коней. Напасники загаласували. Їхні стріли засвистіли довкола нас. Наразі одна з них впилася під вухо Воронка. Той зробив ще кілька стрибків, тоді пронизливо заіржав і покотився по землі.

Швайка зіскочив з нього, вихопив шаблю і повернувся обличчям до найближчих переслідувачів.

— Хлоп’ята, женіть до Вирвизуба! — гукнув він до нас. — Здіймайте тривогу!

Проте Барвінок гнати не збирався. Він круто розвернувся, кількома стрибками дістався до Пилипа і став поряд з ним. Його вишкірена паща не обіцяла нападникам жодних приємнощів.

— Барвінку, ану негайно до Вирвизуба! — прикрикнув на нього Швайка. — Нехай хапаються за зброю!

Проте Барвінок і вухом не повів. Лише повернув у мій бік голову, ніби нагадуючи Швайці, що крім нього, є ще і я, Куций. А він, Барвінок, вважає за потрібне стояти поруч зі своїм другом до кінця.

І Швайка, здається, це збагнув. Його рука на мить притислася до настовбурченого Барвінкового загривка.

На якусь мить я затримався. Не водилося кидати товаришів у небезпеці. Проте Швайка гримнув так, що я мимоволі аж хвіст підібгав до живота.

— Жени до Вирвизуба, Куценький, жени щодуху! А ми тут затримаємо їх, наскільки вдасться. Ну, чом стоїш?

І я помчав. Намагався якомога менше показуватися над снігом, аби й мене не зачепила татарська стріла.

Стрибків за сотню я озирнувся. На тому місці, де стояли Швайка з Барвінком, уже ворохобилася велика купа людей.

Вирвизуба я наздогнав перед воротами зимівника. Він саме розмовляв зі сторожею. Угледівши мене, Вирвизуб аж рота роззявив.

— Куций, ти чому сам? — вигукнув він. — А Пилип де?

І я чи не вперше пожалкував, що не можу балакати по-людському. Тоді б він усе зрозумів за одну мить. А тепер лишилося хіба що вискнути і різко шарпнути його за кожуха.

На щастя, Вирвизуб мене зрозумів і без слів.

— На коні! — заволав він до козаків, що почали вже спішуватися. — Бийте в било! За мною!

І погнав свого коня в степ.

Летіли ми з ним, як ніколи в житті. І все ж не встигли. Коли дісталися того місця, де я залишив Швайку, бій уже закінчився.

Барвінок зі Швайкою лежали поруч. Навколо них валялося не менше двадцяти нападників. І чи не в половини з них були розірвані горлянки.

А ще ген на обрії, рятуючись від козацької помсти, котилися крихітні постаті втікачів…

Ховали ми Швайку на високій могилі. Поруч із ним поклали Барвінка.

— Нехай вони й по смерті будуть нерозлучні, — прошамкотів дід Кібчик. — Нехай і надалі стережуть разом нашу землю.

— Добре мовите, діду, — сказав заплаканий Вирвизуб. — У нашій пам’яті вони завжди будуть нерозлучні. А ще, гадаю, якби у вовків були свої святі, то Барвінок став би першим з-поміж них. Бо немає в світі нічого святішого, ніж віддати своє життя за друзів…