Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Невдовзі з того боку, куди подалися вершники, затемніли рухомі цятки. Їх було багато і вони, збільшуючись у розмірах, наближалися в наш бік. За хвилину, наче граючись, повз пагорб протупотіли кінські табуни. За ними повільно, ніби знехотя, накочувалися незліченні овечі отари. Вирвизуб присвиснув.

— Непогано потрудилися дідові хлопці, — зауважив він. — Гадаю, їм є за що битися.

До зимівника ми повернулися пізно ввечері. А коли розвиднілося, в степ віялом рушило вже кілька вивідницьких ватаг.

— Придивляйтеся до кожного байраку і кожної діброви, — напучував нас Швайка. — Намагайтеся наближатися до них так, аби вітер віяв вам в обличчя. А якщо запахне чимось підозрілим, негайно давайте знати!

— Та вже знаємо, — зупинив його Вирвизуб. — Що, ми вперше виїжджаємо в степ?

Швайка суворо глянув на нього.

— Тебе, Штефане, це стосується в першу чергу, — нагадав він. — Бо ти спочатку встряєш у бійку, а вже потім даєш про неї знати.

— Гаразд, буду обережний, — пообіцяв Вирвизуб, хоча й сам не вірив у ту свою обіцянку.

— Гляди ж мені, — строго мовив Швайка, тоді кліпнув до Барвінка, і вони подалися прямо на схід сонця. Ми з Вирвизубом рушили трохи південніше. Чорторий з Телесиком узяли напрямок на Воронівку, а Манюня з сотнею найзіркіших козаків заходилися вивчати сліди під очеретами — на той випадок, коли степові зайди якимось дивом зачаїлися в них.

Вирвизуб дотримав свого слова. До яруг та дібров ми підкрадалися, наче до сторожких дрохв. Придивлялися до птахів, що кружляли над деревами, і намагалися визначити — самі вони злетіли чи, може, хтось їх сполохав; тоді розліталися широким віялом, аби охопити якомога більше простору. Час від часу Вирвизуб підкликав мене до себе і прохав:

— Ану, Куций, підберися он до тих кущів та понюхай, чи не відгонить від них якимось татарчуком.

Проте всі наші пошуки виявилися марними. За день ми здибали лише трійко диких кінських табунів, злякали з десяток воронячих зграй і загнали в очерети одну лисицю. Степ ніби вимер — не тому, що побоювався чийогось нападу, а тому, що в такому снігу робити було нічого ні татарам, ні звірині, ні нам. Біла снігова ковдра вкривала товстим шаром усе довкола, а з небесного решета віялися на землю нові й нові лапаті сніжинки.

До зимівника козаки поверталися ледь живі від втоми. Дехто з них навіть до своїх хат не дістався — як давав сіна коням, то так і впав біля них, подоланий непереможним сном. А мені навіть забракло сил дістатися до дідової оселі — одразу за сторожовими воротами я згорнувся клубком і ніби провалився в бездонну прірву.

А зранку знову нас підняв сполошений подзвін била. Тепер вже Вирвизуб рушив на схід, Швайка з Барвінком узяли південніше, але ні ми, ні вони нікого так і не зустріли.

Ще за день дід Кібчик заремствував. Він підкликав до себе Швайку з Вирвизубом і почав:

— Чи не здається вам, хлопці, що ви марнуєте сили? Якби татарин був у наших краях, то він давно нагадав би про себе. Сніги дарма місити — це не для нього.

— Я теж так гадаю, — згодився Вирвизуб. — Схоже, вони вже давно проминули не тільки нас, а й саму Переяславщину. Мабуть, до Московії вирішили підкрастися. А ти, Пилипе, що думаєш?

— Схоже на те, — хитнув головою Швайка. — І все ж, про всяк випадок, треба вислати хлопців у степ ще й сьогодні.

Проте й цього дня нічого не сталося. Ми з Вирвизубом гасали степом до присмерку. А коли почали розвертати коней до дідового зимівника, на півдні завиднілися якісь постаті.