Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— Але від Феліції більше користі у світі живих, ніж від мене. А ще я перед нею у боргу: вона допомогла звільнити мене від Валідани.

Марсібет кинула черговий злий погляд у бік темної королеви. Та тільки закотила очі й відмахнулася, мовляв, все у минулому.

— Нехай Феліція повернеться, зніме мітку, вирішить із майстром Фірніетом усі питання у королеви Теджії, а потім повернеться сюди. Їй дуже треба у світ живих, мамо. Це важливо.

Феліція здивовано подивилася на подругу: невже та щось знає про її стан? Але як? Підслухати вона не могла, адже з принцесою та говорила до її появи тут, а коли вони сиділи втрьох у Майренн, то Феліція цілком добре почувалася. Чи Ейтна щось інше має на увазі?

— Але… — Марсібет не хотіла, щоб її дочка ризикувала.

— Мамо, — Ейтна взяла маму за руку, тепло їй усміхнулася, — я вже доросла і маю право сама вирішувати, як мені чинити.

— Марсібет, — несподівано до розмови підключилася принцеса Феллінія, — ваша дочка має рацію: рішення приймати їй. І Феліції. Якщо вона згодна на такий обмін, то можна спробувати переконати Повелителів. Феліції справді потрібно будь-яким способом звідси вирватися. Є один нюанс, але я не маю права про нього говорити, оскільки Феліція поділилася зі мною по секрету. Марсібет, прошу вас, не перешкоджайте дочці. І я, і Валідана, ми обидві зрозуміли, що треба менше опікуватися своїми дочками. Вони справді вже дорослі і їм видніше, як жити їхнє життя, навіть якщо їхні погляди не збігаються з нашими. І ти, Феліціє, — принцеса обернулася до дівчини, — не противься. Можливо, Ейтна — твій єдиний шанс врятуватися та переграти Повелителів.

Феліція із сумнівом подивилася на подругу, а потім кивнула їй, запрошуючи вийти у двір. Вони пройшли вглиб саду, де їх ніхто не міг чути.

— Що ти знаєш, Ейтно? — спитала Феліція подругу, посадивши її поруч із собою в альтанці.

— Ми з Майренн не стали ночувати в палаці, надто вже там моторошно було. У мене з ним погані спогади пов'язані. Пішли до цієї твоєї знайомої, Роани Манорі, вона нас з радістю прихистила на ніч. Майренн рано заснула, а мені не спалося, ось я і вирішила зазирнути у твоє майбутнє. Я рідко гадаю, але коли я у потрібному стані, то завжди отримую правдиві відповіді.

— І що ти побачила? — Феліція з надією подивилась на подругу. — У мене є це майбутнє?

— Є, але тільки якщо ти повернешся у світ живих. І не підеш на поводі у Повелителів. Не знаю чому, але я побачила, що їм не можна віддавати силу поглинання. А ще… — Ейтна, зніяковівши, опустила очі, — я дізналася причину твого поганого самопочуття. Ти ж знаєш, що з тобою?

— Знаю, — Феліція тяжко зітхнула. — Я вагітна. Повелитель мені про це повідомив.

— І принцеса теж знає, я так розумію?

— Так, я з нею поділилася. Сподіваюся, ти нікому більше не казала?

— Ні, що ти. Адже це тільки тобі вирішувати, кому і коли говорити. Послухай, Фел, я хочу тут залишитися. Хочу провести трохи часу з матір'ю та названим батьком, познайомитись ближче із справжнім. Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться, я краще продовжу жити тут. Тут багато близьких мені людей. А тобі треба у світ живих.

— Але, Ейтно, — з очей Феліції викотилися дві сльозинки, залишивши на щоках дві довгі мокрі смуги, — я не можу прийняти твою жертву… Так нечесно! Ти постраждаєш через мою необачність.

— Я не страждаю, — Ейтна витерла сльози подруги і обійняла її. — Я там страждала. Завжди почувала себе непотрібною, зайвою, чужою. Я була самотня. Ти стала моєю подругою, привела у моє життя сестру і сама виявилася у підсумку моєю далекою родичкою. Я просто хочу відплатити тобі за те, що ти привнесла в моє життя трохи тепла та радості. Дозволь мені це зробити. Дозволь тобі допомогти.

Феліція довго думала і, нарешті, прийняла рішення. Як би їй не хотілося жертв Ейтни, але вона не могла відмовитись від такого шансу.

— Добре. Давай сходимо до Повелителів. Спробуємо їх умовити.

Вони одразу пішли до ущелини, сподіваючись, що хтось із Повелителів незабаром там з'явиться. Вийшовши за межі долини, дівчата зупинилися у нерішучості. Повелителі не показувалися, а вони не знали, куди далі йти.

— До Повелителів зібралися? — за їхніми спинами почувся голос Валідани.

— Так, — кивнула Феліція. — Тільки не знаємо, де їх шукати. Вони завжди самі до мене приходили.

— Добре, що я знаю, де вони мешкають. Ходімо, я вас проведу.

Феліція здивовано підняла брови.

— Що? — Валідана посміхнулася. — Ти теж досі не довіряєш мені повністю? Пішли. Ми тут усі на одному боці. Краще вже прогулятися з вами, ніж сидіти в цьому будинку. Я і з Феллою незатишно почуваюся, але вона хоча б мила, а тут ще ця Марсібет, яка мене придушити хоче. Без образ, Ейтно, але у твоєї матері той ще характер.

— Ви ж її вбили і робили замах на моє життя, — Ейтна кинула на Валідану похмурий погляд.

— А я й не казала, що свята. Але зараз хочу виправити свої помилки. Можливо, допомога всім вам зарахується і доля подарує мені шанс врятувати мою дочку. Так, не сперечаюся, я допомагаю з корисливих мотивів, але якщо Ірфла врятується, я справді перегляну свої цінності.

— Добре, — Феліція перша погодилася на допомогу Валідани. — Ведіть нас до Повелителів.

Валідана чудово пам'ятала дорогу до ущелини, за якою знаходилися володіння Повелителів. Вона не тільки відвела дівчат до них, а й залишилася поряд у якості підтримки. Феліція не дуже сподівалася на успіх, але на її радість, Повелителі погодилися на її умови. Ейтні поставили на руку мітку, а Феліції дозволили на певний час покинути Обитель.

— Наступного разу чекаємо на вас із обіцяними силами, — сказав головний Повелитель. — Інакше вб'ємо обох.

Феліція запевнила Повелителів, що все так і буде і, задоволена, що в них вийшло, повернулася в будинок Феллінії та Еділана. Валідана ж пішла назад до своїх батьків.

Попрощавшись з Ейтною, Феліція разом із Майренн та Фірніетом повернулася у світ живих. Майренн вирушила до себе додому, а Фірніет відразу ж потяг Феліцію до своєї бібліотеки.