Читати книгу - "Земля Санникова"

горизонті, і вдалині чітко вимальовувалася стіна улоговини. Коли ступили до меж долини Тисячі Димів, усі були вражені. Не лишилося жодного з тисячі стовпів, які оживляли місцевість своїми клубами й райдугами; у киплячих озерах вода або зникла, або стояла спокійно, хоч була ще гарячою. Усюди, скільки сягало око, розстилалася гола, чорна мертва пустеля з лави з її шлакуватою поверхнею, яку перетинали в різних напрямках тріщини; від неї йшов тепер сухий жар, і вітерець, який повівав час від часу, неначе дихання з якоїсь хлібопекарської або металургійної печі, здіймав чорний пил і крутив його смерчами по мертвій рівнині. Розпечене повітря текло по його поверхні й ставало непрозорим, тоді як чорні краї урвища здавалися плаваючими на поверхні величезного озера й набували фантастичних обрисів. Складалося враження, що за озером на самому його березі височіло величезне місто.

Із подивом усі дивилися на зміну, що сталася. Онкілони були з тих, котрі супроводжували мандрівників минулого разу, і їм стало лячно. Вони перешіптувалися й нарешті спитали:

— Де ж тисячі димів, які ми бачили тут? Де озерця, в яких ми варили м’ясо? Що це означає, скажіть, білі люди? Чому підземні духи припинили варити й топити там, у глибині? Померли вони чи поснули, чи пішли в інше місце?

Горюнов пояснив їм із допомогою Аннуїр, що все це — наслідки землетрусу. Вони зрозуміли тільки частково й зробили висновок, несподіваний, але правильний:

— Отже, нам далеко, як минулого разу, ходити не треба? Справді, проникати вглиб чорної пустелі не було потреби, та й було б досить нелегко. У розпеченому повітрі було дуже важко дихати. Минулого разу численні стовпи пари, випаровуючись в атмосферу, трохи понижували температуру; було жарко, як у лазні, але терпіти можна було.

Кинувши останній погляд на мертву пустелю й фантастичне місто, що маячіло вдалині, повернули назад і на сході зупинилися на ночівлю коло першого з озер у смузі рослинності. Тут було ще тепло — північний вітерець приносив жар із пустелі. Розташувавшись біля багаття й підсмажуючи м’ясо, почали обговорювати становище. Аннуїр розмовляла зі своїми родичами — і мандрівники могли говорити вільно; вони були стривожені.

— Які висновки можна зробити з того, що ми бачили сьогодні? — запитав Горюнов.

— Мені здається, дуже серйозні, — відповів Ордин. — Моє припущення, що землетрус сильно змінив підземний режим улоговини, на жаль, справдилося повністю, і грілка Землі Санникова, як із повною обгрунтованістю можна назвати долину Тисячі Димів, зіпсувалася. Ґрунт у ній ще гарячий, але він скоро охолоне, і найближчим часом почнеться замерзання улоговини, і цей оазис серед полярних льодів швидко зникне.

— І нічого іншого чекати не можна? Це єдиний можливий результат? — запитав Костяков.

— Ні, він був би єдиним, якби післявулканічна діяльність, яка виражалася в цих фумаролах, озерах, які киплять і пузиряться, помирала природною смертю, поступово слабшаючи. Але тоді й загибель життя в улоговині відбувалася б дуже повільно — можливо, цілі десятиріччя; зими ставали б мало-помалу суворішими й довшими, тварини, рослини й людина довго боролися б із цим погіршенням умов життя.

— А тепер вони приречені на загибель протягом однієї зими?

— Так, якщо не станеться найближчими ж тижнями або місяцями відновлення грілки.

— Чому ж вона може відновитися?

— На мою думку, не може, а мусить. Землетрус закрив тріщини, якими виділення зі згаслого або заснулого — цього ми не знаємо — вулкана у вигляді пари і газів, дуже сильних, проривалися на поверхню. Ці виділення не припинилися — їм тільки відрізано шлях нагору. Углибині вони накопичуються і рано чи пізно мають знайти собі вихід; чим пізніше це станеться, тим катастрофічніший буде прорив. Тому треба побажати, щоб скоріше стався ще один землетрус, який відкриє парі і газам попередні, або ж нові шляхи нагору: це буде безболісніший спосіб вирішення кризи, бо, якщо пара й гази, накопичившись до крайнього напруження, почнуть самі прокладати собі вихід, це може скінчитися відновленням вулкана, тобто загибеллю населення, але вже не від холоду, а від вогню.

— От так історія! — вигукнув Костяков. — Бідолашні онкілони, їм однаково гинути — так чи інакше!

— І єдиний порятунок — новий землетрус! — сказав Горюнов. — А вони благають богів, щоб земля більше не тряслася.

— Так, землетрус дуже потрібний. Бо якщо він станеться тільки наступної весни, то вже мало допоможе: більшість тварин не переживе зиму з морозами в сорок-п’ятдесят градусів і багатоденними хуртовинами. Онкілони в землянках можуть її пережити — дров тут вдосталь, але наступного літа вони почнуть вимирати від голоду, бо вся велика дичина зникне.

— А перелітні птахи, а водяні горіхи, гриби, ягоди, корінці?.. Ви дивитесь надто похмуро.

— Ну, мабуть. Все-таки харчуватися їм доведеться менше й гірше. Хіба що займуться хліборобством, городництвом, розведенням риби, скотарством. Але для цього їм треба доставити насіння, знаряддя й навчити їх.

— Отже, повернувшись додому, ми маємо сказати шаманові та Амнундаку, що треба молити богів про скоріший землетрус? А якщо він створить нові шляхи в південній частині улоговини?

— Це, звичайно, буде гірше, тому що загине більш-менш велика ділянка рослинності, можливо, оленячі пасовиська, галявини, землянки. Але все-таки це краще, ніж повна загибель від холоду.

— А що робити нам? — запитав Костяков.

— Нам треба вигадати час і йти з улоговини у крайньому випадку, — відповів Ордин.

— Поживемо — побачимо, що буде далі, як зміниться погода, яким буде настрій онкілонів. Залишаючись, ми ризикуємо менше, ніж у разі передчасного відходу, — підтвердив Горюнов.

Стомлені далеким переходом, мандрівники швидко й спокійно заснули.

Онкілони по черзі вартували.

Жертвопринесення

Наступного дня мандрівники, минувши останнє стійбище, досить рано повернулися додому. Навколо землянки вождя вони побачили скупчення онкілонів, які оточили воїнів сусіднього стійбища, котрі щойно привели полоненого вампу.

Вони розповідали, що цього дня вранці, вирушивши на полювання, вони натрапили на п’ятьох вампу, певно, розвідників, які чекали на можливість викрадення оленів. Їх наздогнали недалеко від стада. Відбулася сутичка, під час якої двох вампу вбили, двоє встигли втекти, а одного пораненого взяли в полон і привели в подарунок чужоземцям. Воїни знали, що останні збирають шкури й черепи диких тварин, під час останньої екскурсії в долину Тисячі Димів узяли череп і кістки вампу, з’їденого вовками, і вирішили, що живий вампу ще краще годиться для тієї ж мети. Полонений стояв із міцно зв’язаними назад руками, заюшений кров’ю з кількох ран від списів і стріл, і, видно, ледь тримався на ногах. Його обступили суцільним колом жінки й діти, яким дуже рідко доводилося бачити вампу. Тепер вони могли