Читати книгу - "Сплячі красуні"

ж не промовила нічого. Вона тримала на руках Нану, колисала її, як колись, коли в маленької Нани різались зубки і підскакувала температура. Білий глей покривав обличчя її дочки, сягаючи аж на майку (її улюблену, ту, яку вона одягала, коли почувалася трішки сумною, ту, яку Френк розтягнув сто років тому, цього ранку), наче пасма паскудної бороди якогось бурлаки-геолога. Яка гидь. Нічого в світі не хотілося так сильно Френку, як зірвати геть цю запону, але його утримувала згадка про Родачку Яснолист. Коли під час їхньої гонки крізь місто її спробувала торкнутися Ілейн, він гаркнув: «Не смій!» — і вона відсмикнула руку. Він двічі запитував, чи дихає Нана. Ілейн відповідала «так», вона бачила, як ця жахлива біла гидь западає і здимається, немов мембрана, але Френкові цього було недостатньо. Він мусив випростати назад власну праву руку і покласти на груди Нані, щоб самому пересвідчитися.

Він різко зупинив «Аутбек», аж трава бризнула, і кинувся кругом машини до пасажирських дверей. Там він ухопив Нану, і вони вирушили до відділу термінової допомоги — Ілейн бігла попереду. У Френка на мить боляче стислося серце, коли він побачив розкритий зіпер збоку на її слаксах і промельк рожевих трусиків у тій дірці. Його Ілейн за звичайних обставин завжди ідеально зібрана — виряджена і споряджена, все на ній так пасує одне іншому, що боже-ж-ти-мій.

Вона зупинилась так різко, що він ледь не наскочив на неї. Великий натовп юрмився перед дверима термінової допомоги. Ілейн видала дивне, ледь не коняче іржання, в якому було порівну розпачу й роздратування:

— Нам ніяк туди не потрапити!

Френк побачив, що в реєстратурі термінової допомоги вже повно по саму зав’язку. Дурнувата картина зблиснула в його мозку: покупці штурмують «Волмарт» у Чорну п’ятницю.

— Головний вхід, Іл. Він більший. Ми пройдемо там.

Ілейн умить розвернулася в тім напрямку, ледь не збивши його з ніг. Френк чкурнув слідом за нею, вже трішки засапаний. Він був у добрій формі, але Нана зараз важила либонь більше тих вісімдесяти фунтів, які було зафіксовано під час її останнього медогляду. Потрапити до головної реєстратури їм також не вдалося. Тут не було натовпу перед дверима, і Френк отримав мить надії, але сама реєстратура була вщерть забита людьми. Єдине, куди вони змогли проникнути, — це фойє.

— Пропустіть нас! — закричала Ілейн, прориваючись повз плече якоїсь дебелої жінки в рожевому домашньому хала-ті. — З нами дочка! У нашої дочки якась порость!

Жінка в рожевому халаті всього лише ворухнула своїм плечем футбольного півзахисника, але цього вистачило, щоб

Ілейн поточилася назад.

— Ти тут не одна така, сестрице, — сказала та дебела жінка, і Френк побачив попереду неї дитячий візок. Обличчя дитини, яка лежала всередині візка, він не бачив, але в тому не було потреби. Безвільно розставлені ноги й одна маленька викривлена ступня — взута в шкарпетку з узором «Хелло Кітті» — цього було достатньо.

Десь попереду, поза тиснявою людей, закричав чоловічий голос:

— Якщо ви тут тому, що прочитали в інтернеті про якийсь антидот чи вакцину, повертайтеся краще додому! Ті повідомлення неправдиві! На даний час не існує ні антидоту, ні вакцини. Я ще раз повторюю: НА ДАНИЙ ЧАС НЕ ІСНУЄ НІ АНТИДОТУ, НІ ВАКЦИНИ!

Відповіддю на це були крики відчаю, але ніхто не пішов. За ними вже товпилися нові люди, швидко заповнюючи фойє.

Ілейн обернулася: обличчя все в поту, у вибалушених очах паніка і блиск сліз.

— Жіночий центр! Ми можемо повезти її туди!

Вона почала проштовхуватися крізь тисняву, з опущеною головою, з виставленими вперед руками, відпихаючи людей в себе з дороги. Френк з дочкою на руках слідував за нею. Одна ступня Нани легенько стукнула чоловіка, який тримав дівчину підліткового віку з довгим білявим волоссям з невидимим обличчям.

— Обережніше, приятелю, — сказав той чоловік. — Ми всі тут із тим самим.

— Сам обережніше, — гаркнув Френк і вирвався надвір, в його мозку знову спалахувало, як у дефектному комп’ютері:

моєдитямоєдитямоєдитя

Бо зараз нічого не мало значення, крім Нани. Нічого на цій Божій зеленій землі. Він зробить геть усе, що потрібно, аби лиш вона одужала. Він покладе все своє життя, щоб вона одужала. Якщо це безумство, він не хоче бути нормальним.

Ілейн уже була на клумбі. Там, спершись спиною на флагшток, сиділа якась жінка, вона притискала собі до грудей немовля і скиглила. Це були добре знайомі Френкові звуки, такі звуки видає собака, коли пастка зламала їй ногу і не відпускає. Коли Френк проходив повз жінку, вона простягнула немовля до нього, і він побачив білі прядки, що тягнулися з потилиці вже укутаної голівки.

— Допоможіть нам! — плакала жінка. — Благаю, містере, допоможіть нам!

Френк ніяк не відповів. Він чіплявся очима за спину Ілейн. Вона прямувала до однієї з будівель на дальньому боці Шпитального заїзду. «ЖІНОЧИЙ ЦЕНТР» — повідомляли білі на синьому тлі літери вивіски. «АКУШЕРСТВО І ГІНЕКОЛОГІЯ. ЛІКАРІ: ЕРІН АЙЗЕНБЕРГ, ДЖОЛІ СУРАТ, ДЖОРДЖІЯ ПІКІНЗ».

Тут перед дверима сиділо небагато людей з родичками у коконах, зовсім трохи. Добра виявилася ідея. Насправді в Ілейн вони народжуються доволі часто, коли вона робить перерви у своєму щільному графіку копання його під сраку… але чого вони сидять? Це дивно.

— Швидше! — гукнула Ілейн. — Швидше, Френку!

— Я швидко… як… тільки… можу, — вже важко дихаючи.

Вона дивилася повз нього:

— Там дехто помітили нас! Нам треба зайняти чергу першими!

Френк озирнувся. Через клумбу, повз покинутий там «Аутбек», біг різношерстий натовп. Попереду ті, хто тільки з немовлятами й малюками.

Хапаючи ротом повітря, він поплівся доріжкою позаду Ілейн. Плацента на голові Нани тріпотіла під леготом.

— Без пуття то вам, — сказала жінка, що сиділа спершись на стіну будівлі. І в голосі, і в очах у неї була втома. Вона сиділа розставивши ноги, притискаючи до себе власну дівчинку, віком як Нана.

— Що? — перепитала Ілейн. — Про що ви говорите?

Френк прочитав оголошення, приліплене з внутрішнього боку дверей: «ЗАКРИТО ЧЕРЕЗ НАДЗВИЧАЙНІ ОБСТАВИНИ АВРОРИ».

«Дурні курки ці лікарки, — подумав він, тим часом як Ілейн вже вхопилася за дверну ручку і смикала. — Дурні, егоїстичні курки ці лікарки. Тут мусило б бути відкрито через надзвичайні обставини Аврори».

— У них, певне, є власні діти, — сказала та жінка, що тримала дівчинку. Під очима в неї були темно-коричневі плями. — Не можна їх лаяти, я гадаю.

«А я їх лаю, — подумав Френк, — я їх лаю, щоб їм повсиратися».

Ілейн повернулася до нього.

— Що нам тепер робити? Куди ми можемо поїхати?

Перш ніж він