Читати книгу - "Гра янгола"

Я намагався проковтнути всю цю абракадабру, не вдавившись нею.

– Заспокойтеся, сьогодні промов більше не буде, – пообіцяв Кореллі. – А зараз обговорімо кілька питань суто практичного характеру: ви і я зустрічатимемося приблизно раз на два тижні. Ви повідомлятимете мене про свій поступ і показуватимете вже зроблену роботу. Якщо в мене будуть зауваження й пропозиції щодо змін, я вам про них скажу. Робота триватиме протягом року або протягом часу, який знадобиться на те, щоб її завершити. У кінці цього терміну ви передасте мені всю роботу й усю загальну документацію без винятку, бо вона належить єдиному власникові та гарантові прав, тобто мені. Ваше прізвище як автора не буде зазначене на документі, і ви берете на себе зобов’язання не розголошувати його, після того як передасте мені текст, і не обговорювати зроблену вами роботу або умови нашого договору чи то приватно, чи публічно ні з ким. Натомість ви одержите аванс у сто тисяч франків, який ви, власне, уже одержали, а наприкінці, коли роботу буде мною схвалено, – додаткову винагороду в п’ятдесят тисяч франків.

Я проковтнув слину. Людина ніколи не здогадується про те, яка жадібність ховається в її серці, аж поки не почує ніжний передзвін золотих або срібних монет у своєму гаманці.

– А ви не бажаєте формалізувати наш контракт у письмовому вигляді?

– Наш контракт – це контракт честі. Вашої й моєї. І він уже укладений. Контракт честі не може бути розірваний, бо розірвати можна лише той контракт, який сторони підписали, – сказав Кореллі таким тоном, що я волів би мати з ним підписаний контракт, навіть якби підписувати його довелося кров’ю. – Ще якісь запитання?

– Так. Навіщо?

– Я не розумію вас, сеньйоре Мартін.

– Навіщо вам потрібен цей матеріал чи як ви його називаєте? Що ви думаєте робити з ним?

– Вас тривожать проблеми сумління, Мартін, уже на цьому етапі?

– Можливо, ви вважаєте мене індивідом без принципів, але якщо я погоджуюся взяти участь у роботі того характеру, яку ви мені пропонуєте, то хотів би знати її мету. Думаю, я маю на це право.

Кореллі усміхнувся й поклав свою долоню на мою. Мене взяли дрижаки, коли я відчув доторк його шкіри, холодної й гладенької, наче мармур.

– Тому що вам хочеться жити.

– У цих словах ховається туманна погроза.

– Це просте нагадування про те, що вам уже відомо. Ви мені допоможете тому, що вам хочеться жити, і тому, що для вас не мають ваги ані ціна, ані наслідки; тому, що зовсім недавно ви були на порозі смерті, а тепер ви маєте перед собою вічність і перспективу життя. Ви допоможете мені тому, що ви людина, наділена людськими почуттями. І тому, що, хоча й не хочете цього визнавати, ви маєте віру.

Я прибрав від нього руку й дивився, як він підводиться з крісла й прямує кудись на край саду.

– Не переживайте, Мартін. Усе буде гаразд. Довіртеся мені, – сказав Кореллі тоном лагідним і заспокійливим, майже батьківським.

– Я вже можу йти?

– Звичайно. Я не хочу затримувати вас довше, ніж це потрібно. Мені було приємно поговорити з вами. Тепер я дозволяю вам піти й обміркувати нашу розмову. Ви побачите, що через певний час для вас стануть очевидними всі справжні відповіді на ваші сумніви та запитання. Немає нічого такого на дорозі життя, чого ми не знали б іще до того, як до нього наблизимося. Ми не навчаємося в житті нічого важливого, ми лише спогадуємо.

Він зробив знак мовчазному мажордомові, який чекав його розпоряджень, стоячи на краю саду.

– Вас відвезуть на машині додому. Ми з вами побачимося через два тижні.

– Тут?

– Бог покаже, – промовив він, облизуючи губи, ніби щойно сказав надзвичайно влучний дотеп.

Мажордом підійшов і зробив мені знак, щоб я йшов за ним. Кореллі попрощався зі мною кивком голови й опустився в крісло, знову спрямувавши погляд на місто.

9

Машина – щоб якось назвати ту річ – чекала мене біля дверей будинку. То не був автомобіль у точному розумінні, то був експонат колекціонера. Він навіяв мені думку про зачарований екіпаж, про собор на колесах. Досконало вигнуті форми того дивовижного наземного корабля блищали хромом і були увінчані на носі статуеткою срібного янгола. Одне слово, то був справжній «роллс-ройс». Мажордом відчинив мені дверцята й попрощався зі мною шанобливим поклоном. Я сів у салон, більше схожий на номер-люкс у шикарному готелі, аніж на кабіну автомобіля з мотором. Автомобіль зірвався з місця, тільки-но я вмостився на сидінні, і покотився вниз схилом.

– Ви знаєте, куди їхати? – запитав я.

Водій, темна постать за скляною перегородкою, легенько кивнув головою. Ми перетнули Барселону в наркотичній тиші цієї металевої карети, що, здавалося, майже не доторкалася до землі. Я бачив, як біжать повз мене за вікнами вулиці та будинки, схожі на підводні скелі. Уже було за північ, коли чорний «роллс-ройс» звернув у вулицю Комерсіо, а потім виїхав на бульвар Борна. Він зупинився на розі вулиці Фласадерс, яка була надто вузькою, щоб він міг у неї заїхати. Шофер вийшов і шанобливо відчинив мені дверцята. Я вийшов з автомобіля, а він знову сів за кермо, не сказавши мені ні слова. Машина рушила, і я побачив, як її чорний силует зник у темряві. Я запитав себе, чого я домігся своїм сьогоднішнім візитом, і, визнавши за ліпше не шукати відповіді, попрямував до свого будинку з таким відчуттям, ніби весь світ – в’язниця, з якої немає виходу.

Увійшовши на поверх, я попрямував до кабінету. Відчинив вікна на всі чотири сторони й дозволив, щоб вологий і жаркий вітер залетів до приміщення. На деяких дахах кварталу можна було бачити людей, що лежали на ковдрах і простирадлах, шукаючи там порятунку від задушливої спеки й намагаючись заснути. Удалині три великі фабричні димарі на проспекті Паралель височіли, схожі на поховальні вогнища, вивергаючи білий попіл, що накривав своїм плащем Барселону, наче пилюка з розмеленого скла. Ближче до мене статуя на соборі Ла-Мерсе[28], що завмерла в польоті над банею храму, нагадала мені статуетку янгола на «роллс-ройсі» та брошку, яку Кореллі завжди носив на лацкані піджака. Я мав таке відчуття, ніби місто після багатьох місяців мовчанки знову заговорило до мене й хоче розповісти про свої таємниці.

Саме тоді я й побачив її, скулену на східцях під якимись дверима, у тому жалюгідному й вузькому тунелі між старими будівлями, який називається вулицею Мух. Ізабелла. Я запитав себе, скільки вже часу вона там