Читати книгу - "Людина розумна"

складається з окремих національних держав, у Китаї періоди політичної роздробленості вважалися темною добою хаосу та несправедливості. Таке сприйняття мало для китайської історії далекосяжні наслідки. Щоразу, як імперія розпадалася, домінантна політична теорія спонукала різні сили не зупинятися в розвитку на жалюгідних незалежних князівствах, а шукати шляхи возз’єднання. Раніше чи пізніше, але ці спроби завжди досягали успіху.

Коли «вони» стали «нами»

Імперії відіграли вирішальну роль в об’єднанні багатьох малих культур у меншу кількість великих. У межах імперії ідеї, люди, товари та технології поширювалися легше, ніж у політично роз’єднаному регіоні. Доволі часто імперії самі свідомо поширювали ідеї, інституції, звичаї та норми поведінки. Однією з причин цього було прагнення полегшити життя для них самих. Адже складно правити імперією, в якій кожен маленький район має власні закони, писемність, мову та гроші. Стандартизація була для імператорів благом.

Другою та не менш важливою причиною, чому імперії активно поширювали спільну культуру, було прагнення до легітимності. Щонайменше, з часів Кіра та Цінь Ши Хуан-ді імперії виправдовували свої дії – чи то будівництво доріг, чи то кровопролиття – необхідністю поширення вищої культури, від якої завойовані виграють ще більше, ніж завойовники.

Іноді ці переваги були доволі помітними (забезпечення дотримання законів, містопланування, стандартизація мір та ваги), а іноді сумнівними – податки, військова повинність, поклоніння імператорові. Але більшість імперських еліт всерйоз вірили, що працюють заради загального добробуту всіх мешканців імперії. Панівний клас Китаю ставився до сусідів їхньої країни та своїх іноземних підданих як до жалюгідних варварів, яким імперія повинна принести переваги культури. Благословення небес давалося імператорові не з метою експлуатації світу, а з метою просвіти людства. Римляни теж виправдовували своє панування, заявляючи, що вони забезпечують варварам мир, справедливість, очищення та розвиток. Дикі германці та розфарбовані галли жили в злиднях та неуцтві, поки добрі римляни не насадили їм закон, не очистили їх у публічних банях та не збагатили їхній внутрішній світ філософією. Імперія Маур’їв у ІІІ столітті до нашої ери вважала своєю місією поширення в безграмотному світі вчення Будди. Мусульманські каліфи отримували божественне благословення для поширення одкровень Пророка – мирно, якщо це можливо, але й мечем, якщо необхідно. Іспанська та Португальська імперії заявляли, що в Індії та Америці вони шукають не багатств, а способів навернення місцевих мешканців в істинну віру. Сонце ніколи не заходило над місією Британської імперії, якою було поширення подвійної проповіді лібералізму та вільної торгівлі. Радянський Союз вважав себе зобов’язаним полегшити для всіх невблаганний історичний перехід від капіталізму до утопічної диктатури пролетаріату. Багато американців у наші дні підтримують ідею, що їхній уряд має моральний імператив принести країнам третього світу переваги демократії та прав людини, навіть якщо ці товари доставляються крилатими ракетами та винищувачами F-16.

Поширювані імперіями культурні ідеї рідко були ексклюзивним витвором їхньої панівної еліти. Оскільки імперське бачення зазвичай є універсальним та інклюзивним, імперським елітам було відносно легко переймати ідеї, норми поведінки та традиції своїх нових територій, замість того, щоби фанатично дотримуватись єдиної обмеженої традиції. Хоча деякі імператори прагнули очистити свої культури та повернутися до того, що вони вважали своїм корінням, більшість імперій породжувала гібридні цивілізації, які дуже багато переймали від підкорених ними народів. Імперська культура Риму була грецькою майже такою ж мірою, що й римською. Культура Аббасидської імперії була почасти перською, почасти грецькою, почасти арабською. Культура Монгольської імперії була, насправді, китайською підробкою. В імперських Сполучених Штатах американський президент кенійської крові може жувати піцу, дивлячись свій улюблений фільм, знятий британцями про арабське повстання проти турків.

Не те щоби цей культурний плавильний тигель якось полегшував процес культурної асиміляції для переможених. Імперська цивілізація могла добре поглинати численні внески від різних підкорених народів, але отриманий у результаті гібрид усе одно залишався чужим для переважної більшості з них. Дуже часто процес асиміляції був болючим та травматичним. Адже відмовлятися від знайомих та улюблених місцевих традицій нелегко, так само як зрозуміти та перейняти нову культуру буває складно та дискомфортно. Гірше того, навіть коли підкорені народи успішно переймали імперську культуру, потрібні були десятиліття, якщо не століття, на те, щоб імперські еліти визнали їх частиною «нас». Між підкоренням та визнанням іноді змінялося декілька поколінь, які залишалися ні в сих, ні в тих. Вони вже втрачали свою звичну місцеву культуру, але поки не отримували дозволу посісти гідне місце в імперському світі нарівні з іншими. Попри зроблені зусилля носії перейнятої ними культури продовжували вважати їх варварами.

Уявіть собі іберійця з поважної родини, який жив десь так через століття після падіння Нумансії. З батьками він розмовляв своїм рідним кельтським діалектом, але чудово володів також латиною, хоч і з легким акцентом, бо її знання відкривало шлях для ведення бізнесу та спілкування з представниками влади. Він потурав схильності своєї дружини до майстерно прикрашених дрібничок, але трохи соромився, що вона, як інші місцеві жінки, дотримується застарілих кельтських смаків. Як на нього, краще б вона перейняла чисту простоту ювелірних прикрас, які носила дружина римського губернатора. Сам він носив римські туніки та, завдяки своїм успіхам як торгівця худобою (а також, не в останню чергу, – знанню особливостей римського комерційного права), зумів побудувати чудову віллу в римському стилі. Але, навіть попри те, що він міг прочитати напам’ять третю книгу «Георгік» Вергілія, римляни ставилися до нього як до напівварвара. Тому він з розчаруванням усвідомлював, що ніколи не отримає посаду в імперському уряді або престижне місце в амфітеатрі.

Наприкінці ХІХ століття багато освічених індійців засвоїли від своїх британських господарів урок. В одному доволі відомому оповіданні йдеться про амбітного індійця, який опанував премудрості англійської мови, брав уроки європейської музики й танців та навіть призвичаївся їсти ножем і виделкою. Озброївшись своїми новими манерами, він приїхав до Англії, де вивчив право в Університетському коледжі Лондона та став кваліфікованим адвокатом вищого рангу. Проте цього респектабельного знавця права, вбраного в дорогий костюм із краваткою, викинули з потяга в Південній Африці, британській колонії, за наполегливе бажання їхати першим класом, замість третього, де відводилося місце для таких «кольорових», як він. Його звали Могандас Карамчанд (Магатма) Ґанді.

Подеколи процеси окультурення та асиміляції, врешті-решт, руйнували бар’єри між новачками та старими елітами. Підкорені народи більше не вважали імперію чужою системою окупації, а підкорювачі починали дивитися на своїх підданих як на рівних собі людей. Завойовники та завойовані однаковою мірою починали дивитися на «них», як на «нас». Усі піддані Риму, зрештою, після століть імперського правління, отримали римське громадянство.