Читати книгу - "Перлини української класики"

Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сім’я вже повечеряла й полягала спати. Він підійшов під двері й хотів постукать. Коли гляне – з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кінською головою, з рогами і заблищала страшними очима. Він оступився назад і махнув на неї руками. Гляне він, аж до його лащиться сірий Барбос.

Кайдаш увійшов у хату. Кайдашиха засвітила лампу, думала, що він був у шинку і зараз почне коверзувати. А Кайдаш сів кінець стола, блідий, як смерть, і задумався.

«Боже мій! Що це зо мною діялось? – думав Кайдаш. – Чи це мене Бог карає за гріхи, чи показує свою ласку за правду?»

– Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як віск? – питала в Кайдаша жінка.

Кайдаш махнув рукою, послався на лаві і ліг спати. Другого дня в неділю Кайдаш ходив цілий день смутний та задуманий. У понеділок він пішов у поле косити, а нудьга давила його, як камінь. Вертаючись із поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок і випив півкварти горілки. Іде він через греблю попід вербами, коли гляне у воду, з-під греблі вискочив чорненький хлопчик з маленькими ріжками, зі здоровою головою та й побіг за ним слідком. Кайдаш пішов швидше, а чорний хлопчик біг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввійшов. Кайдаш пішов через місток, коли оглядається, а хлопець знов біжить за ним по містку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пішов стежкою понад ставком, з берега плигали цілими сотнями маленькі, як жаби, чортики, пірнали, знов виринали й дражнились зі його язиками.

Кайдаш прийшов додому. Ввійшов він у двір, дивиться в той куток, де росли густі колючки, аж там замість колючок ростуть маленькі чортики з ріжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, і йому здалося, що ті чортики полягли покосами та тільки ніжками дригають. Він викосив усі колючки, коли гляне за двір, аж і там, замість кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невістки. Карпо гукнув до батька:

– Що ви, тату, робите? Чи вам діла нема, що ви косите на вулиці кропиву?

– Еге, кропиву! Добра кропива! Хіба ти не бачиш, скільки наросло тих чортів, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усіх викошу!

Сини й невістки бачили, що батько п’яненький, і почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.

У той час із поля йшла череда. Кайдашеві здалося, що на кожній свині сидить верхом по чортові. Чорти волокли довгі хвости по землі, штовхали свиней під боки ногами й поганяли їх макогонами та кочергами. Свині вибрикували, неначе баскі коні, а чорти гецали зверху та махали руками.

– Жінко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях? – крикнув Кайдаш до жінки.

– Схаменися, п’янице! Чи ти здурів, чи ти знавіснів! Гаращо вже горілки напився!

– Еге, здурів! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас і при хаті! А ондечки на панському бугаєві якийсь сидить пузатий, та витрішкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й між панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки між вівцями скільки їх плутається.

– Та йди в хату та вечеряй! – крикнула на Кайдаша жінка. – Та протри, лишень, свої п’яні баньки!

Кайдаш увійшов у хату. На комині блимала лампа без скла й більше чадила, ніж світила. Глянув Кайдаш за стіл; на покуті сидить чумак, з котрим він стрічався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловіка сидить Кайдашів покійний батько і неначе розмовляє з тим чоловіком. Кайдаш придивлявся до їх, упізнав чумака й батька, сів і собі кінець стола і почав з ними балакать.

У хаті всі стривожились. Усім було не до сміху. Кайдашиха перестала вже лаяться.

– Омельку, стань та помолись Богу! Що це з тобою діється?

– Еге, а хіба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гості та ще з херсонським чумаком, – говорив Кайдаш.

Молодиці полякались. Мелашка побігла до сусідів і покликала кілька чоловіків. Чоловіки прийшли і почали вговорювати Кайдаша, щоб він помолився Богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами і почав голосно молиться, як моляться маленькі діти. Кайдашиха хрестила ножем вікна й двері, дістала пляшечку свяченої води і дала Кайдашеві напитись. Мотря побігла за бабою Палажкою. Палажка на селі була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.

Одчинились двері; з темних сіней увійшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в білій катанці, зав’язана чорною хусткою. Вона так загоріла в жнива, що її вид чорнів, та ще проти білої свити, неначе був помазаний сажею. Маленькі чорні очі блищали, як жар.

«Чорна, як сам чорт, – подумала Кайдашиха, – ще перелякає мого чоловіка».

Баба Палажка переступила поріг і зараз почала хреститись та нашіптувать. Вона вступила в хату, неначе піп прийшов з молитвою.

– Чи ти ба! На Палажчиній голові чортячі роги! – сказав Кайдаш.

– Іду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовтої кості, з його червоної крові, з семидесяти суставів, з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зійди на ті болота, на ті очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять.

Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всі вийшли з хати, зостались тільки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.

Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула у воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його у воду і черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потім узяла ніж, вмочила його у воду і знов черкнула ним так само по мисці, та все нашіптувала:

– Як пішла я понад очеретами та болотами та зійшла я на високу могилу: ой там на могилі, на Осіянській горі, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввійду в ту церковцю. Свята святиця, Небесна цариця! П’ятінко-матінко, і ти, святий понеділочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапіте, Алипіє, Іване, Дем’яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом’яни, Господи, раба божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрімку й Пархімку і ти, невісточко, свята Покрівонько, що в Лаврі замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його, Господи, і шарпни його по боках, по ребрах, по кістках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!

Баба Палажка дмухнула на воду тричі навхрест і дала Кайдашеві напитись. Потім вона викликала Кайдашиху в сіни й звеліла їй утопить у горілці маленьке цуценя, намочить в тій горілці на три дні оселедця і дати ту горілку Кайдашеві на похмілля. Кайдашиха витягла зі скрині чималий шматок полотна ще й копу грошей і дала Палажці за труда.

Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нічого не знаючи, як напився тієї знахурської горілки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспіль три дні. Кайдашиха тільки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Ісусові й акафіст Богородиці, ходив говіти в Богуславський монастир. Він перестав пити на той час, і дідьки перестали йому привиджуватися.

– Це моя смерть іде за мною, коли вже до мене приходив