Читати книгу - "Розколоте небо"

але не всі вірили, що заберуть останнє. Хто встиг щось приховати, тому пощастило. Довірливі розрахувалися з державою останнім. Рипучі підводи звозили повні мішки на колгоспний двір. Зерно склали в комору, почепили на двері великий навісний замок, а того-таки дня надвечір виставили варту з озброєних військових.

Село гуло як розторсаний вулик. Хтось кидався на мішки з криками «Не віддам!». Марно. Забирали. Інші кляли активістів на чім світ стоїть, деякі мовчали, тримаючи ненависть у своїй душі. Знайшлися і такі, які самі віддавали та ще й здавали сусідів, знаючи, де ті сховали зерно. Часом люди збиралися купками, щоб погомоніти та обговорити, у кого скільки вилучили. Але переважно розмови точилися по хатах, за зачиненими дверима.

Від першого дня роботи активістів у селі вмерла довіра людей одне до одного. Навіть ті родини, які донедавна приятелювали, стали обережними у спілкуванні. Майже кожен уночі ховав зерно, не будучи впевненим у своїх знайомих. Хіба що близькі родичі могли повністю довіритися рідним.

Не оминули активісти й родину Чорножукових. Напередодні, глухої дощової ночі, ніхто з них не спав. Павло Серафимович, Василь і Варя насипали зерно у дерев’яні бочки, щоб закопати у землю. Добре, що зима забарилася і земля не промерзла. Місячи багнюку ногами, вони закопали бочки у різних місцях городу. Один мішок із житом Варя з чоловіком закопала у корівнику, під яслами. Порадившись, залишили у коморі по одному неповному мішку, бо все одно не повірять, що нема нічого.

Нагодилися всім активом, залишивши Михайла на вулиці біля коня. Ганнуся зайшла першою, добре знаючи не тільки, де знаходиться комора, а й де що лежить. Вона десь роздобула червону косинку і була схожа на комсомолку з плаката, який висів у приміщенні колгоспного правління. Дівчина насмішкувато подивилася на Варю, на Павла Серафимовича. Нахабна та задоволена посмішка була на її обличчі, коли вона, почуваючись господинею життя, навстіж розчинила двері, запрошуючи непроханих гостей.

– Заходьте сюди! – покликала вона членів комісії. – Сміливіше, товариші!

Мішки знайшли одразу, забрали, понесли на воза. Ганнуся зі спритністю кішки полізла на горище, обнишпорила там усе.

– Не може бути! – сказала вона, спускаючись по драбині. – Шукайте ще! – наказала. – Подивіться у сараях, у сінях, всюди. Десь повинно бути ще. Я знаю цю родину! Тут повинно бути багато хліба.

Поки активісти нишпорили коморами, Ганнуся не полінилася всунути носа до скрині. Саме тієї, звідки Варя колись нишком дістала своє намисто і подарувала подрузі. Ганнуся стала навкарачки, заглядаючи під скатертину. Скільки ж разів Варя та її батьки частували дівчину з бідної родини за цим столом! Варя з гіркотою згадала, як частенько потай від батьків пригощала Ганнусю за цим столом чимось смачненьким. Вони ділили навпіл пухкий пиріг із маком та запивали молоком. Було навіть таке, що Варя віддавала свої налисники з сиром названій сестрі, пославшись на те, що не голодна. Насправді ж було шкода подругу, яка вдома не мала змоги поласувати смачненьким. І оті подаровані чобітки! Чому й досі не йдуть з голови?

Варя мовчки дивилася, як нишпорять садибою чужі люди. Що сталося з ними? Чому спокійно за всім цим спостерігає названий брат батька? Чому батько, господар усього, що надбав чесною працею, стоїть принижений, згорблений, розчавлений, як слимак на дорозі? Чому її колишня подруга, з якою їли з однієї миски не один рік, тепер на правах хазяйки заглядає у кожну шпарину? Чому Михайло, якого батьки випестили, вигодували, поставили на ноги, якому збудували дім, чатує, доки вигребуть останній хліб у рідного батька? Усе неправильно і не піддається ніяким законам ні природи, ні людських відносин. Усе в житті навиворіт. Ніби світ навколо перевернувся…

– Порожньо! – ніби з-під води, донеслося до Варі.

– Нічого не знайшли? – спитала Ганнуся.

– Кажу ж, нічого.

– Ходімо звідси! – наказала, тріпнувши головою у пов’язаній червоній хустці. І вже біля хвіртки сказала Варі: – Ми все одно знайдемо хліб. Не надійся на спокій, куркульська Ластівко!

Вона неприємно розреготалася. Почулися переливи гармоніки Михайла. Дурнувато регочучи та щось наспівуючи, Ганнуся сіла на підводу. Активісти попрямували до іншої садиби.

Розділ 50

– Як добре, що ти мене попередила! – сказала Марічка, завітавши увечері з Сонечкою до Варі. – Якби не ти, то залишилися б ні з чим.

– Не знайшли? – спитала Варя.

– Забрали ті півмішка, чорти б їх так забрали! – гнівно промовила подруга. – Зате Пєтухови, як смеркло, везли додому здобич на підводі. Кілька мішків наколядували, іроди!

– Насправді? – спитала Варя.

– Своїми очима бачила! Думають, люди дурні, ніхто не помітить, ніхто не взнає. І як вони будуть жерти той хліб? То ж не хліб, а людські сльози! Щоб вони вдавилися ним! А у вас не знайшли? – схаменувшись, стишеним голосом спитала Марічка.

– Вилучили лише те, що було у коморі, – зізналася Варя і розповіла про візит колишньої подруги.

– Не розумію, з якими очима вона сюди йшла? – стенула плечима Марічка. – Зовсім совісті не має?

– Сама не розумію.

– Якби ти чула, скільки прокльонів було послано у бік активістів! – сказала Марічка. – Та частіше позаочі клянуть – бояться люди.

– І наш Михайло з ними, – сумно сказала Варя.

– Свого ж ума не вставиш. Робить так, як вважає за потрібне.

– Чи зрозуміє колись, що помилявся?

– Хтозна.

Жінки ще трохи поговорили про останні події, потім Варя попросила подругу поглядіти дітей.

– Хочу збігати до сестри, – пояснила вона. – Навіть не знаю, як там справи. Її родина дуже ідейна, тож може статися, що активістів хлібом-сіллю зустрічали.

– То йди.

– Я швидко! – Варя вдяглася. – Одна нога тут, інша там!

…Щоб домашні не чули розмови, Ольга вийшла з Варею надвір.

– У нас і стіни мають вуха, – пояснила сестра.

– Як у вас все було? – запитала Варя одразу.

– Мої дурні збиралися добровільно все віддати, – почала Ольга пошепки. – Я такий ґвалт здійняла, ти б чула! Навіть кричала, що порубаю їх усіх, але не залишу дітей голодних.

– І що ж? – зашепотіла Варя.

– Погодилися один мішок приховати. Вночі закопали за туалетом у діжці. А коли поснули, я відсипала із засіку ще мішок, затягла його на горище, розсипала, а зверху прикрила рядниною.

– Не знайшли? Вони ж усюди нишпорили?

– І забрали б, якби не насипала поверх ряднини цибулю на просушку, – усміхнулася Ольга. – А потім ще трохи понасипала у невеличкі мішечки, порозвішувала у різних місцях, ніби посівне насіння сушиться.

– Не сунули туди свого носа?

– Клепки не вистачило, – задоволено сказала сестра. – А ви як?

Варя розповіла все, не криючись.

– От тобі й подружка! Ось тобі і братик! – Ольга