Читати книгу - "Стань сильнішим"

і Twitter та уявляти, яке чудове життя у інших і наскільки злиденне наше власне існування. Колись ми запитували Еллен: «Що ти думаєш про ці фотографії?» І чули у відповідь: «Усі мої знайомі увечері вибухово розважалися, а я сиділа вдома, загрузнувши в домашньому завданні з хімії». Найчастіше, ще в процесі осмислення її почуттів, ми з’ясовували, що її найближчі друзі також сиділи удома за уроками, і, хоча Еллен справді запрошували на вечірку, вона сама вирішила залишитися удома, тому що хотіла добре скласти іспит. Це велика різниця.

Бридкі перші чернетки дієві навіть для нашого десятирічного сина Чарлі. Він розповідає нам, що йому непереливки в школі, тому що він єдиний, хто не розуміє, що відбувається з дробами. Ми з увагою і співчуттям ставимося до його емоцій. Потім переходимо до цікавості, розпитуючи його. Інколи я телефоную вчителю, який у 90 % випадків каже: «Це важка тема. Він розчарований, але нічого страшного в цьому немає. Тема нова для всіх». Озброївшись цією інформацією, ми можемо розпочати продуктивне осмислення проблеми і допомогти йому знайти дельту між вигаданою історією про свій рівень здібностей і нормальним розчаруванням під час вивчення нового матеріалу.

Із цього дослідження ми зробили ще один важливий висновок про виховання. Як було з’ясовано, ми починаємо вигадувати і підозрювати різні нісенітниці, якщо у нас обмаль інформації. Коли наші діти відчувають, що щось не так (можливо, дідусь захворів або в батьків фінансові клопоти), або коли вони знають, що щось не так (чують суперечку або наші розмови про проблеми на роботі), вони швидко переходять до заповнення прогалин в історії. І оскільки наш добробут безпосередньо пов’язаний з їхнім відчуттям безпеки, страх, який їх охоплює, починає надиктовувати їм історії. Важливо, аби ми давали їм якнайбільше інформації, яка відповідає їхньому розвитку й емоційному потенціалу, а також дали безпечне місце, де можна ставити питання. Емоції заразливі, і, коли ми відчуваємо стрес, тривогу або боїмося, наших дітей швидко охоплюють такі ж емоції. Більше інформації означає менше вигадок, заснованих на страхах.

Осмислення суспільних історій

Чимало найважчих розмов, які я провадила, відбувалися в аудиторіях коледжу соціальної роботи Університету Г’юстона і стосувалися питань раси, статі, класу і сексуальної орієнтації. Університет Г’юстона — це один із найрізноплановіших дослідницьких центрів у США, і я читала лекції з різних питань: від дослідницьких методологій і жіночих проблем до глобальної справедливості і моїх власних дослідницьких відкриттів. Протягом останніх десяти років серед моїх студентів було приблизно 25 % афроамериканців, 25 % — представники Європи, зокрема англосакси, 25 % — латиноамериканці, 15 % — американці азіатського походження і 10 % — вихідці з Близького Сходу. Приблизно 20 % моїх студентів — лесбіянки, геї, бісексуали, транссексуали або ще не визначилися з орієнтацією, і на багатьох моїх навчальних курсах присутні перекладачі на мову жестів. Університет Г’юстона, коледж соціальної роботи і сам Г’юстон — дивовижні. Ми — мікрокосмос.

Те, ким я є, і те, у що я вірю, значною мірою сформувалося досвідом викладання. І оскільки студентська аудиторія — хоч і особ­лива, але однаково частина суспільства, то наші розмови віддзеркалюють точнісінько ті самі конфлікти, які спалахують у всіх суспільних групах: людські відмінності, страхи, конкурентні пріоритети і конфлікти перспектив. Не має значення, про яку громаду йдеться — батьківсько-вчительську організацію, бойскаутів або спільноту мешканців кварталу, — наша здатність провадити незручні розмови, визнавати свої емоції і осмислювати свої історії є способом встановлення зв’язків.

У навчальній аудиторії ми не називали наші складні і майже завжди сумні розмови про проблеми расизму, гомофобію і класову нерівність осмисленням, але нині я розумію, що вони були саме цим. Коледж соціальної роботи — це унікальна лабораторія для осмислення, оскільки ми повинні провадити незручні розмови, якщо маємо намір ефективно працювати і змінювати систему. Кілька років тому ми працювали над творчим проектом про сором, і афроамериканка розпочала запеклу суперечку з білою жінкою про стереотип «сердитої чорної жінки». Ми говорили про біль, гнів і травму, які трапляються з нами, коли на наші почуття і проблеми навішують ярлики.

Торік американець азіатського походження попросив одногрупників чесно розповісти про свої перші думки, коли хтось підрізає їх на шосе в Г’юстоні. Чорношкірий студент сказав: «Азіат. Безперечно». Латиноамериканка сказала: «Літня людина». Білий студент, приголомшений відповідями, сказав: «Я гадав, усі ви підтримуватимете одне одного». Готовність усіх студентів зрозуміти свої упередження щодо інших, декотрі з яких вони не усвідомлювали до цієї розмови, призвела до переосмислення нас як суспільної групи.

Інший приклад сили сприйняття своїх історій стався під час обговорення привілеїв. Я попросила студентів записати свою першу коротку відповідь на тему привілеїв — першу реакцію, яку ми можемо усвідомити. Одна з білих жінок написала: «Ви мене не знаєте. Я прийшла з нізвідки. Я сама досягнула всього, що у мене є. У мене немає жодних привілеїв — я така ж, як і ви. Припиніть себе жаліти». Ці слова спричинили болючу дискусію про справжню природу незаслужених привілеїв і про те, що вони не мають нічого спільного з наполегливою працею.

Прочитавши потужну статтю про привілеї Пеґґі Макінтош, група почала розповідати, що саме для них означають привілеї. Латиноамериканець розповів про біль, якого зазнав, коли його дочка повернулася додому з дитячого садочка і розповіла, що на занятті була тільки крейда кольору шкіри білих дітей, отож її автопортрет вийшов поганим — не подібним на неї. Білий студент відреагував на цю історію власним підсумком про расові привілеї: «Я білий, і все зроблено для мене». Чорношкіра студентка сказала: «Я гетеросексуальна. Я можу триматися за руки з моїм бой­френдом, не боячись насильства». Інший студент сказав: «Я християнин. Я можу носити хрестик в школі, і ніхто не назве мене терористом». Білий чоловік відповів: «На відміну від своєї дружини я не боюся бігати зранку, коли ще темно і не жарко».

Вислухавши думки студентів про їхній біль і привілеї, біла жінка, яка написала: «Ви мене не знаєте…», зауважила: «Я зрозуміла, але не можу марнувати своє життя на негатив, особливо на той, про який розповідають чорні і латиноамериканські студенти. Це надто складно, надто боляче». І перш, ніж хто-небудь вимовив бодай слово, вона затулила обличчя руками і заплакала. За мить ми усі опинилися з нею в багнистій, темній дельті. Вона витерла сльози і сказала: «О боже, я зрозуміла: я можу сама вибирати, коли мені зручно турбуватися. Я не повинна жити із цим щодня».

Я вирішила використовувати свій досвід роботи з майбутніми соціальними працівниками як живий приклад осмислення історій суспільства, тому що ці теми, як в нашій країні, так і в світі, дуже болісні і травматичні. Расизм, сексизм, гомофобія, суспільна нерівність — це все справжні і непрості теми. І якщо ви замислитеся над ними, то зрозумієте, що стереотипи, які розпалюють страх і дискримінацію, часто є не чим іншим, як бридкими першими чернетками — історіями, які ми вигадуємо через брак знань і досвіду, або історіями, переказаними нам людьми, які також не все розуміють. Розкриття стереотипів вимагає розпізнавання і осмислення — ми маємо визнати, що до гри долучаються емоції, виявити цікавість до них і осмислити їх.

Який переворот здатен змінити цю реальність? Переворот, до якого спричинилися тисячі розмов на кшталт тих, які щосеместра провадять мої дивовижні, сміливі студенти. Кожна з історій, які ми розповідаємо і чуємо, — це наче маленький спалах світла; коли їх багато, вони освітлять увесь світ. Але не думаю, що ми можемо зробити це без осмислення.