Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

перерви нічого з того, на чому тримався попередній період, не існувало в наступному, моє життя уявлялося мені чимось позбавленим підтримки індивідуального, ідентичного, постійного я, чимось таким самим марним у прийдешності, як і довгим у минувшині, чимось таким, чому смерть могла покласти край у будь-якій точці, без жодного підсумку, як у класі риторики байдуже уривається курс історії Франції, за примхою програміста чи викладача, на революції 1830 або 1848 року або на падінні Другої Імперії.

Змора і смуток, відчуті тоді мною, менше були викликані тим, що я обдарував марним коханням істоту, яку вже забув, ніж тим, що я почав знаходити втіху в інших людях, живих, справжніх світовцях, у знайомих Ґермантів, самих по собі мало цікавих. Тепер мені з більшою, як гадаю, легкістю доводилося твердити, що та, яку я кохав, стала вже тільки блідим спогадом, який змушує нас гаяти час на те, щоб вистелювати наше існування живою, але паразитною рослинністю, яка після відмирання теж обернеться в ніщо і вже зараз чужа всьому, що ми знали, і до якої, попри все, силкується припо-добитися наша белькотлива, меланхолійна і кокетлива старість. Нова істота, яка прожила б і без Альбертини, уже народилась у мені, бо я міг говорити про неї в дукині Германської зі смутком, але без глибокого болю. Ті відмінні, нові я, що мали носити інше ім'я, ніж їхні попередники, завжди мене страхали в ті хвилини, коли вони могли надійти, вражаючи своєю байдужістю до осіб, яких я кохав. Я спізнав колись це почуття у зв’язку з Жільбертою, коли її батько сказав мені, що якби я оселився в Океанії, мені б не захотілося звідти вертатися. Це саме я відчув недавно, із завмиранням серця читаючи спогади одного другорядного письменника: життя розлучило його з жінкою, обожнюваною замолоду; коли ж він спіткав її старим, то вже без колишньої втіхи, без жодної охоти нової з нею зустрічі. Цей письменник дав мені вкупі із забуттям майже цілковите знеболювання, надію на розкошування, а розкошування, — річ страшна і водночас до-бротворна, є ніщо інше, як одне із запасних я, яке доля тримає для нас у резерві і яке у відповідну хвилю, не слухаючи наших благань, як лікар передбачливий і рішучий, заміняє всупереч нам, вчасним втручанням, наше надто поранене я. Ця заміна робиться, зрештою, регулярно, як регенерація зношених тканин, але ми помічаємо її лише тоді, як у давньому я діяла якась болісна ураза, якесь чужорідне і стражденне тіло, зникнення якого приємно вражає нас, подібно до того як факт, що ми стали кимось іншими, для кого страждання, перетерплюване попередником, є тільки чужим стражданням, яке може викликати в нас єдино співчуття, бо ми більше не переживаємо його. Навіть те, що ми стільки настраждалися, ми сприймаємо тепер як щось незначне, бо нам пригадуються ці наші страждання вже геть туманно. Вночі нас можуть ще мучити страшні кошмари. Але, прокинувшись, ми стаємо іншою істотою, і цю істоту мало обходить, що її попередниці доводилося тікати уві сні від бандитів.

Те нове я ще зберігає зв’язок із попереднім — так приятель, байдужий до трауру, все-таки розмовляє про нього з гістьми і вряди-годи повертається до покою, де вдівець, який доручив йому приймати співчуття, невтішно ридає. З моїх грудей виривалися ридання, коли я на хвильку ставав давнім Аль-бертининим другом. Я намагався весь, до останку, втілитися в цю нову постать. Наші почуття до дорогих колись нам людей згасають не тому, що вони померли, а тому, що вмираємо ми. Альбертина не могла нічого закинути своєму приятелеві. Той, хто узурпував собі його ім’я, був тільки його спадкоємцем. Можна держатися лише того, кого пам’ятаєш, а пам’ятаєш єдино того, кого знав. Моє нове я, коли ще росло в затінку старого, не раз чуло від нього про Альбертину і уявляло собі, що цим шляхом воно пізнавало її; воно відчувало до неї симпатію, кохало її, але то було почуття опосередковане.

Друга особа, яка забувала Альбертину, мабуть, так само швидко і яка трохи згодом допомогла мені усвідомити поступ цього процесу (а це вже друга стадія перед остаточним забуттям), була Андре. По суті, тільки забуття Альбертини могло бути причиною — як не єдиною і навіть не головною, то принаймні конечною — розмови, яка відбулася у мене з Андре через півроку після наведеної мною розмови. Цим разом вона говорила зовсім інакше. Пам’ятаю, що це діялося в моєму покої, що в той час я відчував бажання тіла, адже спершу моя любов до дівчат із грона мала колективний характер, довго неділима між ними, і перейшла вона на Альбертину на короткий час, тільки в останні місяці перед її смертю й одразу потому.

Ми сиділи у мене в покої з ще однієї причини, яка дасть змогу мені викласти нашу розмову дуже докладно. З решти помешкання мене було вигнано, оскільки мама мала, власне, свій «день». У цей день вона снідала в пані Сазра. Та оскільки то був ще й день прийняття у мами, то вона вагалася, чи їхати їй до пані Сазра. А все тому, що пані Сазра, навіть у Комбре, запрошувала чомусь до себе на сніданок людей нецікавих, і мама, певна, що там буде не надто весело, могла, як вона собі розрахувала, вернутися раненько, нічого при цьому не втрачаючи. Вона й справді швидко вернулася і без тіні жалю, бо застала у пані Сазра тільки людей страшенно нудних, заморожених уже самим її голосом — мама називала цей голос «середовим», — яким господиня говорила при гостях. Зрештою мама любила пані Сазра, жаліла її як невдаху,

— її тата-марнотратця зруйнувала дукиня X***, і вона мусила жити цілий рік у Комбре і тільки два-три тижні проводити в паризької кузини та ще раз у десять років відбути велику приємну подорож.

Пам’ятаю, що напередодні, поступаючись моєму поновлюваному кілька місяців проханню, оскільки принцеса Пармська й досі цього допоминалася, моя мати одвідала її. Сама принцеса нікого не візитувала і звикле досить було записатися до неї в книжку, але на цей раз вона наполягала на особистій візиті моєї матері, оскільки протокол не дозволяв їй прийти до нас. Мама вернулася додому дуже невдоволена. «Ти завдав мені дурня, — сказала вона мені. — Принцеса Пармська заледве зі мною привіталася і повернулася до розмови, яку провадила з якимись паніями, а на мене не звертала уваги.Че-рез десять хвилин, коли вона не озвалася до мене ані словом, я пішла собі, а вона